Гарна усмішка Марко повільно згасла.
— Та ти сам наполовину ітреєць, дурню.
У Мії аж серце в п’яти впало. Очі Тріка розширились. І здійнялася колотнеча. Кулаки й прокляття, лікті й бурчання, і хлопці клубком звалились на кам’яну підлогу. Трік розбив Марко брову, розквасив губу. Соліс це швидко розборонив, шмагаючи хлопців паском, наче малих дітей, поки ті не спинилися. Він рвучко поставив Марко на ноги й звелів тому піти до Маріелли, щоб вона його рани загоїла.
— А ти, — заревів шахід до Тріка. — Десять пробіжок сходами. Вниз і вгору. Вперед.
Трік втупився поглядом сліпцю у вічі, і Мії всерйоз здалося, що зараз він спробує кинутися на шахіда. Та, почорнівши, як та хмара, хлопець підкорився. Соліс заволав, щоб інші аколіти поверталися до занять, і до тренувального кола ступив Цить. Мія звернула увагу на те, що після десятої пробіжки Трік до зали так і не повернувся.
Коли Пісні скінчилися, вона пішла його пошукати: подивилася в його кімнаті, у Небесному Олтарі, в читальні. А знайшла нарешті в Залі Жалоби. Він заклав пальці за пасок і витріщався на статую Нії. На тисячі імен мерців, викарбувані на каменях у них під ногами. На безіменні гробівці в навколишніх стінах.
— Як ся маєш, доне Тріку?
Він кинув на неї короткий погляд. Разочок кивнув.
Дівчина повільно наблизилась, зчепивши руки за спиною. Двеймерець знову повернувся до статуї й подивився Нії в обличчя. Погляд статуї мав бентежну особливість: хоч би де ти стояв, здавалося, що вона дивиться тобі просто у вічі. Обличчя богиня мала люте. Темне. Мія замислилась, що собі уявляв скульптор, коли працював над цим ликом: на кого чи на що Нія отак дивилася. І тут дівчина вперше звернула увагу, що богиня тримає терези у правиці. А меч міцно стиснула в іншій руці.
— Вона шульга, — промовила Мія. — Як я.
— Ні в чому вона на тебе не схожа, — прогарчав Трік. — Вона жадібна сука.
— А ти точно впевнений, що варто називати її сукою у її власному домі?
Трік скоса глипнув на дівчину.
— А я думав, ти в богів не віриш.
Мія знизала плечима.
— Складно в це не вірити, коли з’ясовується, що бог Світла тебе ненавидить.
— Та пішов він нахуй. І вона теж. Що вони для нас хорошого зробили? Одну тільки річ дали. Життя. Жалюгідне й лайняне. А потім? Вони тільки беруть. Твої молитви. Твої роки, — він змахнув рукою, вказуючи на безіменні могили. — Навіть те життя, яке вони тобі були дали.
Трік похитав головою.
— Забирати — це все, на що вони здатні.
— З тобою все гаразд?
Трік зітхнув. Згорбився.
— До мене шахіда Аалея підходила.
Мія терпляче вичікувала. Хлопець вказав на чорнильні лінії на обличчі.
— Я тримався за них, скільки тільки міг, — сказав він. — Після вечері. Моя черга навідати ткалю.
— А.
Вона незграбно поклала долоню йому на руку. Не знала, що й сказати.
— Чому ти цього уникав? Через біль?
Трік похитав головою. Мія більше нічого не сказала, дозволяючи тиші продовжити цю бесіду. Вона бачила, що хлопець бореться із собою. Відчувала, як Пана Добрика в її тіні тягне до хлопцевого страху, як муху до стерва. Вона знала, що він хоче розповісти. Усе, що від неї треба, — дати йому цей шанс…
— Я тобі розповідав про свою матір, — сказав він. — Мого… батька.
Мія кивнула, від згадки про це її аж замлоїло від суму. Вона знову торкнулася його долоні. Трік зітхнув і втупився собі під ноги. Слова рвалися крізь його зуби. А Мія просто стояла поруч, тримаючи його за руку. Чекаючи, поки тишу не сповнять слова.
— Коли ми зустрілися, ти про моє ім’я питала, — промовив він нарешті. — Казала, що двеймерці мають імена на кшталт Вовкожер чи Хребтолам, — коротка посмішка. — Обіймодарувач.
Мія усміхнулася у відповідь та не промовила ні слова.
— І ти ще сказала, що мене не можуть звати Трік.
— Ага.
Хлопець знову подивився на статую в них над головами. Горіхові очі потемніли й затуманились.
— Коли народжується двеймерське маля, його відносять до верховної суфії Край-острова. До храму Трелени. Суфія бере маля в руки над океаном, зазирає до його очей та бачить, що за путь лежить перед ним. І перші слова, які вона промовляє, стають ім’ям для маляти. Землеходиця — ім’я для мандрівниці. Змієвбивця — для воїна. Хвилепивця — для того, кому судилося втопитись.
Трік гірко посміхнувся:
— Тож, як і належиться порядній дочці бари, моя мати відвезла мене на Край, коли мені три обороти було. А я дрібненьким був. Двеймерці — вони ж люди великі. Подейкують, що наші предки від велетнів походять. А я був лише напівкровкою. З долоню завбільшки. Це в мене з батькового боку, гадаю. Повитуха жартувала, що я був такий маленький, що моя мати не відчула, як мене на світ привела.