Трік потрусив головою. Усмішка померла в нього на вустах.
— І знаєш, що суфія сказала, коли взяла мене на руки?
Мія похитала головою. Мовчки, зболено.
— Вона сказала: «tu rai ish’ha chē».
Мія склала перші літери речення разом. Впізнала в них його ім’я. Але…
— Я двеймерською не говорю, — промимрила вона.
Трік глянув на Мію. В очах його палали гнів та біль.
— «Втопи його та й по всьому», — голос його перетворився на тремтливий шепіт. — Отакими були її перші слова. Отак вона мене, блядь, назвала. «Втопи його та й по всьому».
Мія заплющила очі.
— О Тріку…
— Суфія передала мене матері й сказала, щоб та віддала мене хвилям. Сказала, що хай Повелителька океанів мене прийме, бо мій народ ніколи цього не зробить, — гіркий сміх. — Мій народ.
Він усівся на п’єдестал під Материними ногами й втупив погляд у темряву.
Мія сіла поруч, не зводячи з нього очей.
— Твоя мати сказала священниці, щоб вона до прірви йшла, я правильно розумію?
— Так, — усміхнувся Трік. — Люту вдачу вона мала, моя мати. Мій дід погодився з тим, що вона мусить мене втопити, тож вона відвезла мене подалі від Краю. Подалі від нього. Заради мене вона відмовилась від своїх родових прав. Відмовилась від усього. Вона від крововіспи померла, коли мені десять було. На смертному одрі оце мені віддала, — хлопець здійняв трьох срібних зміїв, що охоплювали його палець. — І розповіла, як я мушу довести, що чогось вартий, як вона в тому впевнена.
Трік нахилився вперед і сперся ліктями на коліна.
— Коли двеймерські воїни дорослішають, вони мають витримати певний ритуал. А наприкінці наші обличчя вкривають татуюваннями, щоб усі, кого ми зустрінемо, знали: ми витримали випробування. Для воїнів клану Трьох Зміїв випробування найжорсткіше. Кидай виклик відкритому морю та здолай одного з найбільших морських зміїв. Штормового, шаблевика чи білого. Відколи мати мені про це розповіла, я тільки про те й мріяв. Ми жили на схід від Краю. У порту, що звався Утіха. Коли мати померла, підстаркуватий морський вовк навчив мене човни робити. Вітрилами керувати. Гарпунами користуватись. Для свого човна я власними руками залізні дерева рубав. Рік пішов на те, щоб його зробити. І коли мені виповнилося чотирнадцять, я полишив Утіху та пустився у відкрите море. Бач, у чім річ — штормові змії великі, але тупі. Шаблевики розумніші, але й менші. Зате білий змій… — цар глибин. Великий, жорстокий, кмітливий. Тож я плив на північ, до холодних вод, де тюлені приводять своїх тюленят. Усе, про що я мріяв, — припливти на Край-острів зі скелетом 18-футового морського змія. Стати перед дідом і почути, як він каже, що помилявся. Я молився Повелительці океанів, щоб вона послала мені звіра, вартого справжнього чоловіка. І вона мені відповіла.
Трік видихнув крізь стиснуті зуби, очі в нього горіли.
— Матір Ночі, Міє, він був, бляха, велетенським. Ти б його бачила. Коли він у мене врізався, то ледь човна навпіл не розвалив. Але гарпун я глибоко загнав, і човник міцно тримався. Він мене кілька разів протаранити пробував, але, як гарпунів скуштував, зрозумів, що краще триматися подалі. Нас кидало хвилями, я не їв, не спав. Боровся. П’ять повних оборотів, ніс до носа, руки кров’ю стікають. Уявляв дідове обличчя, коли я таке чудовисько до Край-бухти затягну. Змій втомився. Пірнути глибше не міг, рухався все повільніше й повільніше. А тоді я підгріб ближче й витягнув свій найгостріший, найкращий. Той гарпун, що залишив наостанок.
Трік глянув на Мію крізь завісу скрученого в косиці волосся.
— Ти колись дивилась морському змію у вічі?
Дівчина похитала головою. Вона не насмілювалась ані слова промовити. Не хотіла перервати цю квапливу промову. І коли Трік знов заговорив, здавалося, що навіть статуя Матінки до нього дослухалася.
— Очі в них чорні. Порожні, як у мертвяка. Ти дивишся в ті чорні очі й усе, що бачиш, — самого себе. І я його побачив. Себе. Отого нажаханого малого байстрюка зі списиком-штрикавкою й батьковими очима. І я його гарпуном прохромив. Отого хлопчака. Просто в саме серце. Убив його на смерть і тварюку разом з ним. І вирішив, що тепер я — справжній чоловік. Поплив до Край-бухти з почепленою до планшира головою того змія. Зуби в нього були — що мої кулаки. Навколо мене, мабуть, людей зо сотню зібралося, коли я ті зуби в нього з ясен видирав. Повісив собі ті зуби на шию й пішов до дідової оселі. Вони всі дивувалися, хто ж я такий. Якийсь худющий напівкровка. Надто блідий, надто дрібний, щоб бути одним з них, але звичаї їхні знає. То я ввійшов до дідового дому, опустився навколішки перед його троном та сказав йому, що я за один. Що я син його доньки. Показав зуби, що навкруг шиї мав, перстень на пальці. Указав на голову, що на пляжі лишилася, і попросив, щоб він нарік мене чоловіком.