Вона так сильно стиснула його руки, що в неї пальці заболіли.
— Бережи її, чуєш мене? Мрію про те, як ти стоїш на могилі того йобаного покидька. Плюєш на землю, що його прийняла. Ти це отримаєш, Тріку. Одного обороту ти помстишся. Я обіцяю. Матінко допоможи, я клянуся.
Хлопець уважно дивився на руки, що тримали його долоні.
— Ми темним шляхом рушили, Міє.
— Ну тоді підемо ним разом. Я прикриватиму твою спину. Ти прикриватимеш мою. І якщо я впаду до того, як дістанусь кінця, ти вб’єш за мене Скаеву. Змусиш його волати. І я клянуся, що те саме зроблю для тебе.
Хлопець подивився на неї. О, ці бездонні горіхові очі. Ці кривульки ненависті на шкірі. Серце в неї калатало. Очі палали, долоні пітніли.
— Це боляче? — спитав він.
— Всяке може бути.
— А від чого залежить?
— Чи хочеш ти, щоб я тобі збрехала, а чи ні.
Трік розсміявся, розвіюючи чорні чари, що змушували все в приміщенні завмерти. Та Міїна усмішка померла, коли вона зазирнула йому у вічі. Коли присунулась ближче. Але не досить близько.
— А після цього, — почула вона свої слова. — Якщо тобі не захочеться лишатися на самоті…
— Хіба це мудро?
— Після дев’ятих дзвонів? Либонь, ні.
Він нахилився до неї. Високий, сильний і, о, який же гарний. Косиці торкнулися її обличчя, коли він уже опинився близько-близько.
— Тоді, либонь, не варто.
Її губи торкнулися його вуст, коли вона шепнула:
— Либонь, ні.
Отак вони завмерли ще на мить, шлунок у Мії підстрибнув, шкіру поколювало там, де його пальці ніжно торкалися її рук. Вона напевно знала, чого він хоче. І хотіла того ж. Та їх усе ще розділяла думка про покручені руки ткалі. Тож цю мить вони придушили. Він підвівся. Пильно подивився в пітьму й глибоко вдихнув.
— Спасибі тобі, Бліда Донько, — усміхнувся він.
— Рада прислужитися, доне Тріку.
Вона спостерігала за тим, як він іде, і його відсутність сповнювала її болем. Коли він пішов, вона сиділа отак у темряві в ногах у богині, а тінь її взялася шепотіти:
— …думаю, тобі на користь пішло б, якби ти після хлопця ткалю навідала…
— А це навіщо?
— …здається, у тебе мозок та яєчники місцями помінялися…
— Ой, та припини. Зараз від сміху лусну.
Дівчина повернулася до своєї кімнати, занурилася в нотатки й формули, знову гублячись у загадці. Однією рукою вона ліниво креслила в повітрі кола, змушуючи тіні в кімнаті ворушитися, а Пан Добрик ганявся за ними, наче справжній кіт за мишкою.
Коли пролунали дзвони до вечері, вона не стала кидати загадку, та думки її полинули до Тріка. Думала про те, як йому там, у повній масок кімнаті ткалі, ведеться. Аколіти ставали все емоційнішими — вона це відчувала. Що серйознішою ставала конкуренція, те саме відбувалось і з почуттями. Їй здавалося, що навколишній світ стає гучнішим, що геть усе важить більше й більше. Вона поняття зеленого не мала, що принесе наступний оборот. Вона його не кохала. Кохання — це дурня. Глупство. У цих стінах, у її світі для нього нема місця, це вона знала.
Та якась її частинка сподівалася, що цього вечора вона не лишиться сама…
Отак, у темряві, вона годинами чекала. Усередині неї пурхали метелики. Вона міркувала, чи все з ним гаразд. Який вигляд він матиме, коли з його обличчя приберуть оті кривулі ненависті. Ким він зрештою виявиться.
Чекала на стук у двері. Годину за годиною.
— …ти в цьому певна?..
— Певна.
— …я все думаю, чи…
— Я знаю, що я роблю.
Та сон прийшов раніше за хлопця.
Мія прокинулась посеред безнічної темряви, намагаючись розліпити очі після позбавленого снів забуття. Як довго вона дрімала? Це ж яка має бути годи…
І от знову. Тихий звук, що пробудив її метеликів.
Тук-тук.
Вона підхопилася з ліжка, загортаючись на ходу в шовковий халат. Серце гупало об ребра. Холодний камінь під босими ногами. Вона підійшла до дверей, непевними руками повернула ключ та привідкрила шпаринку. І побачила його — силует у пітьмі, просолені косиці оправляють приховані лінії обличчя.
Губи пересохли, і вона ступила вбік, не кажучи ні слова. Стоячи на порозі, він роззирнувся коридором. Якщо його спіймають за межами власної кімнати після дев’ятих дзвонів — його чекатимуть ткалині тортури. Та хлопець знав, що станеться, якщо він увійде. Вони обоє це знали. Вона дивилася на нього з-під вій, і здавалось, що ця мить триває нескінченно. І зрештою тихо, наче її зітхання, він увійшов.