Дівчина торкнулася аркімічної лампи в себе на столі, чекаючи, поки тепло її руки запалить світло. Замерехтів спалах, за склом розгорілося тепле сепійне світло. Вона відчула, що хлопець стоїть у неї за спиною. Відчула його тінь. Його страх від того, що він тут. Його спрагу. І, зачаївши дихання, вона повернулася й подивилася йому в лице.
Справжній красень — як вона й здогадувалася. Чорнило зникло, розгладилися шрами від змієвих зубів — сама бездоганно гладка засмагла шкіра. Краще окреслені лінії щік, западини під очима зникли. Врода, заради якої дівчина відправить армію в похід, уб’є бога чи демона. Принаймні оця дівчина.
— Ткаля знає своє ремесло, — промовила Мія.
Трік дивився собі під ноги, уникаючи її погляду. Вона зніяковіло всміхнулась до нього.
— Як воно велося?
— Не так і кепсько, — знизав він плечима. — Ну тобто боліло, наче залізо й полум’я, але потім — не так уже й кепсько.
— Тобі їх бракує? Шрамів?
— Вона дозволила мені їх зберегти.
Хлопець вказав на невеличкий скляний фіал, що на шкіряному шнурочку висів у нього на шиї. Мія помітила, що фіал наповнювала темна й лискуча рідина.
— Це ж?..
Він кивнув:
— Усе, що від дідової роботи лишилося.
Мія ступила вперед, щоб торкнутися його, провела пальцем від коміра до шкіри під ним. Побачила, як на його горлі пришвидшився пульс. Відвернулася, щоби приховати усмішку.
— Вип’єш щось?
Він мовчки кивнув. Вона відволіклась на глиняні чашки, на пляшку, яку підхопила під час перших вилазок у пошуку Мишоловових дрібничок. У шахідовому змаганні за віскі балів не нараховували, але Меркуріо вчив, що хороший трунок завжди треба забирати із собою, якщо вже на нього натрапила.
Вона налила дві порції й простягнула Трікові чашку. Вони покелишкувались, і Трік одним махом вихилив свій напій. Мія налила іще, і собі так само.
— Присядеш?
Хлопець подивився навкруги, зупинив погляд на ослінчику, що стояв під її туалетним столиком.
— Тут тільки один стілець.
Мія відвернулася й повільно скинула халатик з плечей. Дозволила одежині із шелестом упасти на підлогу, а сама повільно наблизилася до ліжка, насолоджуюся відчуттям його погляду на своєму тілі. Вона лишила пляшку на нічному столику, прилягла поміж подушок, витягнула ноги й завмерла з віскі у руці. Вичікувала.
Він підійшов до ліжка, ступаючи по каменю без жодного звуку. Наче вовк рухався: голова опущена, втягує носом її запах. Мія знала, що він здатен розчути запах її бажання. Серце калатало в грудях. Рот сухий, як пустеля за цими стінами. Вона відсьорбнула ще золотого вина, насолоджуючись димкувато-пекучим відчуттям у горлі. Трік усівся на край матраца — він не ладен був відвести від неї очей. Між ними потріскувала напруженість, змушуючи її підсміхнутися. Дівчина відчувала, як він поколює пучки пальців. Пульсує під шкірою. Потяг. Її до нього. Його до неї. І лиш він мав значення.
Хлопець скривився й знову спорожнив чашку. Вона дивилася, як світло грає на його губах, коли він ковтає, на глибокі западини на хлопцевому горлі, на бездоганну лінію щелепи.
— Ще?
Він кивнув. Знов ані пари з вуст. Вона повільно підтягнулася, відчула, як лямка нічної сорочки сповзає з плеча. Сіла, схрестивши ноги, шовк зібгався між її стегон. З темним захватом спостерігала, як його погляд оббіг усе її тіло й спустився до тіні між ногами. Стала накарачки й крадькома підповзла по хутряних укривалах, не відводячи від нього очей. Потягнулася до чашки в його руці, обвела пальцями обідок, ковзнула до його зап’ястка. Далі, вгору, гладкими вигинами передпліччя, спостерігаючи за тим, як шкіра його вкривається сиротами, та дослухаючись, як у нього подих перехоплює. Їхні обличчя тільки якісь дюйми розділяли.
Вона не знала, хто зробив перший рух. Вона чи він. Знала тільки те, як стрімко вони зблизились: очі в неї заплющені, губи шукають його вуста, наче завжди знали до них шлях. Тепла шкіра й ще тепліші губи. Сильні руки й міцні м’язи. Його пальці заплутались у її волоссі. Її нігті занурилися в його шкіру. Його рот притиснувся до її губ, його язик смакував віскі. Вона стягнула з нього сорочку, незграбно намацала пряжку на поясі. Він зіжмакав її нічну сорочку та зірвав її з тіла, наче дівчині вона вже ніколи не знадобиться.
Вона штовхнула його, він упав горілиць. Вона стала над ним навколішки, розсунувши стегна над його обличчям. Хотіла відчути його на смак так само, як він відчував її. Його вуста лишали на внутрішньому боці її стегон пекучий слід, руки рухалися оголеною шкірою, кидаючи її у трем. Вона різко видихнула, намагаючись стягнути його бриджі до колін, відчула, як його пальці розсувають її складки саме тієї миті, коли вона взяла його до рота. І зі стогоном, що повнився його довжиною, вона відчула швидкі дотики його язика, вознесла шепітливі молитви, загубилася в тінях над головою. Його пальці, — о Доньки Божі, — цей гладкий, пекучий жар у неї на язиці. Його вуста, що притискалися до її набубнявілого пуп’янка, його зітхання, коли вона рухала рукою, проводила язиком довкола головки, униз, до самого кореня. Їй треба було більшого. Їй потрібно було все.