Вона підвелася на руках, розвернулася, знову штовхнула його назад, коли він потягнувся до неї, й очі його яскраво світилися хіттю. Вона прилаштувалася зверху, взяла його в руку, майже сп’яніла від цієї жадоби. Стиснула його так міцно, що він застогнав, і притиснула до себе. Він потягнувся вперед, торкнувся вустами її грудей, схопив її стегна долонями і зсунув її нижче. Та ще на одну нескінченну мить вона завмерла над ним, опираючись. Пильно дивлячись йому у вічі. І від падіння її відділяв один дюйм і ціла вічність.
Та, нарешті, повільно, дуже повільно вона ковзнула нижче, нижче, зазираючи йому у вічі. Біль і блаженство переплелись неподільно, дихання завмерло в легенях, їй не сила було втягнути повітря. Богине, який же він твердий. Голова її відкинулась, вії затріпотіли. Він міцно ухопився за довгі пасма волосся, поки вуста його рухались від однієї груді до іншої, поки вона погойдувала стегнами, вигнувши спину, зануривши нігті в його плечі. Вони рухались як одне. Зуби його торкалися її горла. Шепіт. Мольба.
Його рука ковзнула між їхніми тілами вниз до її міжніжжя. Він обережно перебирав пучками пальців, окреслював ними кола, і внутрішній жар ставав усе гарячішим, яскравішим, лютішим, поки не лишилось саме полум’я, що сліпило очі, змушувало напружитись кожен м’яз, і вона сховала мовчазний крик у його волоссі. Він палав і рухався всередині неї, очі його ставали все більшими, і все його тіло тремтіло, коли вона розгойдувалася над ним уперед і назад. Вона зазирнула йому у вічі, знаючи, що він усе ще на межі й молить дозволити йому зірватись. І за якусь секунду до того, як він кінчив, вона відштовхнулася від нього й завершила усе рукою, рвучко видихнувши, коли він вибухнув на її живіт та груди, шепочучи її ім’я.
Знесилені, задихані, вони впали на ліжко одним спітнілим цілим.
У тремтливій темряві царювала тиша. Тіні все ще розгойдувалися й ворушилися. Книги попадали зі своїх полиць, розкинули сторінки, наче орел — крила, й отак розгорнутими валялися на підлозі. Дверцята шафи розчахнулися, ослінчик перевернувся, у кімнаті панував хаос. Та Трік обійняв її, поцілував у чоло, і на одну коротеньку мить Мія дозволила собі розслабитись. Заплющила очі й забулася. З усмішкою прислухалася до стукоту серця в його грудях, відчувала, як розчиняється тепле сяйво.
Отак вона лежала цілу вічність. Притулилася до нього близько-близько, щока спочивала в нього на грудях. Її волосся вкрило його ковдрою, шовковисто-чорне, наче навколишні тіні. І тепер, у тій уже вспокоєній пітьмі, вона прошепотіла:
— Жиголо я тому точно переплатила.
Вона зачекала на відповідь. Миті розтягнулися у хвилини. Здійняла нарешті голову й зрозуміла, що для цього світу він помер, крізь розтулені вуста линуло тихе дихання.
Мія усміхнулася, похитала головою. Підтягнулася вище, поцілувала його — повільно, ніжно. Охопила хлопця руками, із задоволеним зітханням заплющила очі й нарешті поринула в сон.
І коли вона заснула, тіні знову заворушилися.
Спочатку повільно.
Брижились.
Скручувались.
Сплелися нарешті в тонку стрічку й прилаштувалися в ногах ліжка.
Не-кіт дивився на дівчину не-очима. Терпляче чекав, як і завжди. На те, що прийдуть сни. На те, щоб пошматувати й розірвати кошмари, які переслідували її кожної безночі, відколи він почув її заклик. Відтоді кожної безночі він чатував поруч, коли вона спала. І з кожним ковтком ставав усе сильнішим і сильнішим.
Те, що дістало ім’я Пан Добрик, чекало. Вічність учить терпіти. Мовчазний, як та могила. Уже скоро. Щомиті вона може запхенькати. Покликати його шепотом. Що їй сьогодні насниться? Ті, хто прийшов по неї, щоб утопити? Її батько — хвицяючи ногами, багровіючи лицем, оте «гхи-гхи-гхи»? Філософський Камінь і ті жахіття, що вона там побачила, чотирнадцятирічна і загублена в темряві?
Це не важить.
Смак вони мають однаковий.
Тепер жахіття можуть прийти кожної миті.
Кожної.
Миті.
Тепер.
Та вперше за весь час страхіття так і не з’явилися.
Дівчина не боялася.
І там, у порожній темряві, не-кіт схилив голову набік.