Примружив не-очі.
Його це не потішило.
Мія розплющила очі. Сіла в ліжку. Усміхнулася, коли зрозуміла, що Трік усе ще поруч — оголений і прекрасний в аркімічному сяйві, волосся розметалося по подушці.
І от знову. Звук, що її розбудив.
Тук-тук.
Трік перевернувся й насупився уві сні. Мія торкнулася його щоки, і він розплющив очі, зрозумів, де він, і з тихим сичанням стрімко сів.
— Чорна Матінко, я що, заснув?
— Ш-ш-ш. Хтось під дверима стоїть.
Мія сповзла з ліжка. Пошукала в навколишньому безладі халат, усміхнулася, відчувши погляд Тріка на тілі. Накинула на плечі чорний шовк і прослизнула до порогу якраз тоді, як знову пролунав стукіт.
— Корвере, — прошипів хтось.
— Еш? — Мія повернула ключ, зі скрипом прочинила двері й визирнула в коридор. Здивувалася, чому ж це Еш просто замок не зламала, як вона завше робить. Вона побачила, що дівчина чекає в пітьмі з широко розплющеними блакитними очима.
— Котра година?
— Майже вранішні дзвони, — дівчина протиснулася повз Мію до спальні, над головою в неї збиралися темні хмари. — Мені дехто з Рук щойно розповів. Блядська Джессаміна, слизька мала…
Безлад вона помітила, тільки коли всередині опинилася. Одяг та книжки, розкидані на підлозі. І оголеного двеймерця, що сидів у Міїному ліжку.
— А, — промовила Еш.
Трік привітально помахав.
Еш кинула на Мію трохи зніяковілий погляд:
— Даруй, Корвере.
Мія зачинила двері, щоб ніхто інший, хто повз проходитиме, Тріка в її ліжку не побачив. Якщо хтось розкаже превелебній матінці, що він виходив з кімнати після комендантської години…
— То ти збираєшся розказати, що там сталося?
Ешлін не сказала нічого. Вуста її розтулилися, вона намагалась витиснути із себе слова.
— Що таке? — перехопила Мія її погляд. — Що сталося?
— Міє…
— Ну бля, Еш, що таке?
Дівчина похитала головою.
Тихо зітхнула.
— Лотті померла.
СОТНЯ
Цього ранку в Залі Істин пахло інакше. З-під духу зів’ялих та свіжих квітів. Сухотрав’я та кислот. До звичного штину додався новий — з ноткою іржі.
Кров.
Мія проклала собі шлях крізь юрму Рук; Еш та Трік ішли одразу за нею. Прислужники намагалися її спинити, та вона лаялась, штовхалася, працювала ліктями, поки ізсередини нарешті не пролунало: «Хай пройдуть». Із широко розплющеними від гніву очима Мія опинилася у звичному зеленому світлі зали.
Карлотта важко осіла на робочий стіл, у похололій руці затиснуте перо. Стіл перед нею вкривав шар загустілої червені, що стікала вниз та зібралася калюжкою під ослоном. У повітрі ширяла пісня примарного хору, а ще — залізний штин крові.
Біля тіла стояли превелебна матінка та Павуковбивця й про щось стишено перемовлялися із Солісом. Звична усмішка матінки Друзілли зникла начисто, а Павуковбивця здавалася ще похмурішою, ніж зазвичай. Коли Мія увійшла, Соліс роздивлявся порожнє повітря над її правим плечем і обличчя мав зловісне, як підлога на бойні.
— Аколіти, до початку занять ще кілька годин, — сказала Павуковбивця. — Вас тут не має бути.
— Це ж наша подруга, — промовила Мія, вказуючи на Карлоттине тіло.
— Уже ні, — похитала головою Павуковбивця.
— Як вона померла? — спитав Трік.
— Вона не померла, — різко промовила Еш. — Її вбили.
— Перерізане горло, — відповіла Павуковбивця. — Дуже швидко. Майже безболісно.
— З-за спини?
Шахіда кивнула.
— Джессаміна, — прошипіла Мія. — Чи Діамо. А може, обидвоє.
— Йобані боягузи, — прошепотіла Еш.
Матінка Друзілла здійняла брову.
— Аколіти, вам щось про це відомо?
Мія глипнула на Ешлін та Тріка й повільно кивнула.
— Кілька оборотів тому, превелебна матінко, Карлотта та Джессаміна посварилися за вечерею. Лотті вже майже розкрутила Павуковбивцеву формулу, але Діамо знищив її записи. Лотті мало не зламала Джессаміні носа, і Джесс пообіцяла її вбити. Спитайте будь-кого. Ми всі це чули.
— Зрозуміло.
— Лотті казала, що збирається звернутися до шахіди Павуковбивці по дозвіл працювати допізна, щоб відновити втрачене. Джессаміна та Діамо знали, що вона тут буде.
— З твоїх слів ясно, що всі, хто був на тій вечері, знали, що вона тут буде.
— Але ж Джессаміна пообіцяла її вбити. Перед усіма.
— І що це, власне, доводить? — різко спитав Соліс. — Пригадую, що не так давно аколіт Трік погрожував за вечерею вбити іншого неофіта. І вже наступного обороту той неофіт виявився мертвим, — Соліс повернувся до Тріка. — Хочеш у чомусь зізнатися, аколіте?