По той бік дверей на неї чекали шестеро Рук, каптури приховували їхні очі. Поряд з ними стояв шахід Мишолов із шаблею з чорнокриці, почепленою до пояса. Знайомої срібної посмішки видно не було.
— Шахіде, — кивнула Мія.
— Ходімо з нами, аколітко.
Мію провели коридором до Зали Жалоби. Вона відчувала присутність Пана Добрика у своїй тіні, він пив її страх так швидко, як тільки міг. І все ж таки той страх почав просотуватись. Потом на долонях. Легкістю в шлунку. Вона не помре на колінах, наче якесь зарюмсане дитя. Але ж вона так тяжко працювала, зайшла так далеко. Перечепитися й впасти майже на фініші через щось отаке?
Темрява здіймалася навколо дівчини, тиснучи з усіх боків. Реагуючи на її дедалі сильніший гнів. На зростання її тривоги. Темрява була готова до її наказів, якщо вона того забажає. Якщо тільки їй вистачить волі потягнутися й схопитися за неї. Колись таке вже трапилось. Не так уже й давно. Їй було чотирнадцять. Кам’яні стіни. Крики повсюди. Кров на її руках.
Не дивись.
Клір зібрався під гранітним поглядом Нії. Були там й аколіти. На одну людину менше, ніж на останніх зборах. Трік подивився на неї — з мукою на лиці. Вона похитала головою й міцно стиснула губи. Мовчки попереджаючи його, щоб чинив так само.
Вітражне світло лилося на підлогу — криваво-червоне й примарно-біле, десь оддалік співав хор. Мію підвели до порожнього місця перед кліром. Обличчя шахіди мали похмурі, превелебна матінка — найтемніше.
— Аколітко Міє. Клір докладно обговорив смерть аколітки Карлотти. Нехай беззаперечні докази твоєї провини відсутні, не можна ігнорувати знайдені у твоїй кімнаті сліди крові та прихильність убивці до лівої руки. Ба більше, у тебе був неспростовний мотив. Після смерті аколітки Карлотти ти маєш найкращі шанси завершити навчання найкращою ученицею в залі Павуковбивці. Як не рахувати вже сказаного сьогодні вранці, чи хочеш ти щось промовити на свій захист?
Мія вдивлялася в обличчя шахідів. Сліпий погляд Соліса. Прекрасна маска Аалеї. Вони вже все вирішили. А благати — це просто не її шлях.
— Ні, превелебна матінко.
— Дуже добре. Враховуючи докази і не маючи свідчень на користь протилежного, твою провину доведено. Зважаючи на характер тутешнього навчання та майстерність, з якою було здійснено вбивство, страти ти уникнеш. Утім, усіх вас окремо попередили, що покладання краю життям товаришів-аколітів заборонено, тож ми маємо призначити покарання. Ти мусиш пройти через криваву покару. П’ятдесят батогів.
Зненацький наплив страху змусив Мію стиснути зуби, Пан Добрик здійнявся в її тіні. Зуби й Паща, п’ятдесят батогів. Цить лише половину від цього отримав, і його це мало не вбило. Вона глипнула на блакитноокого хлопця, що стояв у самому кінці півкола аколітів. Дівчина могла присягнутися, що він їй легенько кивнув. У голові забринів материн голос.
Ніколи не сахайся. Ніколи не страшися. І ніколи, нізащо не стирай з пам’яті.
Вона перехопила погляд Тріка й знову похитала головою. Не варто йому було тепер зізнаватися й самому покарання отримати. Як би вони про правила не розводилися, це ж школа убивць була — принаймні злочин, у якому Мія начебто завинила, викликає певну повагу. А кричуще порушення встановленої матінкою комендантської години, щоб трохи пообжиматися з переляку?
Та вони з нього шкуру здеруть. Буквально.
— Ба більше, — продовжувала Друзілла, — оскільки твоїм мотивом здійснити цей злочин було бажання здобути перевагу в Істинах, надалі тобі заборонено брати участь у змаганні Павуковбивці, і ти не зможеш претендувати на верхню позицію в списку зали.
Мія так заточилася, немов матінка її по животу вгатила. Стати найкращою ученицею в Істинах було її найкращим шансом на ініціацію, і всі про це знали. Без Павуковбивцевого змагання Мія ніколи не зможе стати Клинком. І що тоді з нею станеться? Її посилатимуть до Останньої Надії разом з Наєв? Чи вона сторожитиме кривавий басейн у якійсь дірі на кшталт Елая чи Чертога Мерця? Як вона помститься Скаеві та іншим, якщо тільки як служниця прославиться?
Мія обдивилася навколишні обличчя. Соліс посміхався. Джессаміна шкірилася так, наче для неї всі Великі Десятини водночас настали. Діамо мало не стікав слиною від радісної нетерплячки. Матінка Друзілла кивнула Рукам, що Мію оточували, і вони схопили її за руку. Усе, що могла зробити, — намагатись триматися. Коли вона стиснула зуби й дозволила підвести себе до залізних кілець біля постаменту статуї, чорнява навколо затріпотіла. У затінку Мія помітила Маріеллу та Марія. Обличчя промовця було незворушним, а от на скривавлених губах ткалі проступила посмішка.