У залі було тихо, наче в гробівці. Превелебна матінка провела поглядом вздовж зібрання шахідів, мовчки питаючись у кожного по черзі. Мишолов знизав плечима. Соліс похитав головою, наче був готовий побитися об заклад, що спостерігати за тим, як з Тріка шкуру спускають, завдасть Мії більше страждань, ніж власне покарання. Та Аалея кивнула, і Павуковбивця теж погодилась, хоча й неохоче — вона не зводила з Мії темних очей. Друзілла приклала пальця до вуст і замислено нахмурилась.
— Зв’яжіть обох, — зрештою оголосила вона.
Руки підвели Тріка до статуї й замкнули кайданки навколо його зап’ястків. Увесь цей час Мія дивилася на Тріка, хитаючи головою. Хлопець подивився у відповідь, обличчя витягнулося, в ньому — ні кровинки.
— Ну ти, бля, дурне, — шепнули вони водночас.
Мія відчула, як з неї зірвали сорочку. Вона притиснулася до каменя, проти її тіла його поверхня здавалась прохолодною, оголена шкіра взялася сиротами. Вона озирнулася через плече й побачила позаду Марія з Маріеллою. Апетит Пана Добрика вже не ладен був її страх подужати. Пульс пришвидшився.
А для Тріка це як мине?
Схоже, у хлопця не виходило відновити дихання, він рвучко втягував повні легені повітря крізь стиснуті зуби. Широко розплющені очі не відривалися від каменя, до якого його прикували. Мія простягнула руку в кайданах і дотягнулася пучками до його пальців, міцно стиснула.
— Тримайся за мене, — шепнула вона.
Трік змигнув піт з очей. Кивнув. А тоді Руки підступилися ближче і зав’язали їм очі, затуляючи все світло.
Мія відчула, як Трікова рука міцно стиснулась, майже розчавлюючи її пальці. Вона достоту знала, де він зараз. Йому чотирнадцять. Його прив’язали до стовпа навпроти дідового будинку. Він чекає у темряві на наступний камінь. На наступний ляпас. На наступний плювок.
Байстрюк. Курвин син. Коффі.
— Пане Добрику, — прошепотіла вона.
— …ні, міє…
— Допоможи йому.
— …якщо я йому допомагатиму, хто тобі допоможе?..
Вона відчула, як Руки перевірили кайданки в неї на зап’ястках. Почула кроки, коли вони відійшли подалі. Трік так міцно стискав її пальці, що їй боляче було.
— Ти мені казав, що, щоб володарювати над зовнішньою темрявою, спочатку я мушу подивитися в обличчя внутрішній.
— …не тут. і не отак…
— Якщо не тут, то де?
Вона відчула, як тінь її здригнулась. Як усередині здійнявся страх.
— Я це подужаю, — прошипіла вона.
Клацнули суглоби ткалі Маріелли.
У сліпучій чорняві пролунав голос матінки Друзілли.
— Почнімо.
Нескінченна мить порожнечі.
— …якщо тебе це потішить…
Темрява збрижилась під ногами в останньому прощанні. А тоді Пан Добрик зник, ковзнув по чорному каменю й опинився в тіні Тріка. Вона почула, як хлопцеве дихання стало трішечки спокійнішим, а жорсткий хват навколо її пальців трохи відпустив. Не-кіт накинувся на його страх. І отак, притискаючись до холодного каменя, попри весь біль, що чекав попереду, Мія раптом усміхнулась. Зала дзвеніла тишею, глибокою, як ті століття. Світ зачаїв дихання.
І тут ткаля стиснула кулаки.
Удар нагадував розпечене добіла полум’я та іржаві бритви. Наче у свіжу рану, що ще кров’ю точиться, втерли лимонний сік та сіль. Чотири зазублені рани розчахнулися в неї на спині й змусили вишкірити зуби в безгучному крику.
Напружився кожен м’яз. Спину роздирали, наче папір. Прикута до каменя дівчина вигнулася, міцніше схопилася за Трікові пальці, і коли різкий біль від батогів затих, порожнечу заполонив страх. Величезний крижаний приплив накрив її з головою й потягнув униз. Кожна секунда перетворювалася на вічність. Кожна мить, коли вона чекала на наступний удар, перетворювалась на окрему агонію. Вона зрозуміла, що молить про цей наступний удар, аби тільки перерва скінчилася. І тоді він впав, знову розтинаючи її спину чотирма лініями бездоганного болю.
Вона відкинула голову. Вуста розтулилися, та кричати вона відмовлялась. Вона не подарує їм такого задоволення. Джессаміні та Діамо. Солісові. Вона відчувала їхні погляди. Чула, які їхні посмішки на смак. Уздовж спини лилася тепла й тягуча кров, збираючись у калюжку в спорожнілій тіні в неї під ногами. Ткаля завдала наступного удару, невидимі батоги ляснули в повітрі, біль розжарився добіла. Вона продовжувала триматися за Трікову руку, чіплятися за просту й пекучу думку: не важить, як боляче…
(ляск)
не важить, як сильно їй хотілося б