(ляск)
вона ніколи б
(ляск)
не дозволила їм
(ляск)
почути
(ляск)
як вона
(ляск)
кричить.
Та коли впав десятий удар, вона відпустила Трікову руку. На дванадцятому — відпустила свій страх, і крик зірвався з її вуст — довгий, тонкий, тремтливий. Вона відчувала, як Трікові пальці шукають її, та власні стиснула в кулаки. Опустила підборіддя та вперла чоло в камінь. Жодного костура. Жодного їздця. Нікого поруч з нею нема. Нікого всередині неї нема. Тільки вона (ляск), і біль (ляск), і страх (ляск). І вони неподільні.
У неї паморочилось у голові. Це наче й дрімота була, але все ж не зовсім. Чародії та їхня магія тримали її на межі притомності й забуття. Після двадцятого канчука ненадовго розвиднілось: вона відчула, як тепло, що лилося по її ногах, знову наповнило її пошматовані вени та розкраяні артерії й спинило те загрозливе зимне відчуття, що переповнювало її. Десь здалеку вона почула шепіт Тріка
— Міє забери його назад…
билася чолом об камінь, кров гупала у вухах
— Міє будь ласка…
Тепер перед нею бовваніла пітьма. Кошмари, що чигали за стіною сну. І коли ткаля вдарила знов, коли агонія вибухнула наново й вирвала з її горла безсловесний крик, та стіна почала тріскатись. Тут, на краю забуття, їх не можна було тримати під контролем, як наяву. Не було тіньокота, що вартував над ліжком, спостерігаючи не-очима, як підкрадаються страхіття. Була лише вона. Маленька Мія Корвере. Сама в пітьмі, що здіймалася все вище, страх ширився все швидше, безум підкрадався все ближче. І там, у тонесенькій, як папір, пітьмі, так мало лишилось між ними та нею, між нею та ними, що вона нарешті побачила наяву все те, що переслідувало її у снах всі ці роки.
(ляск)
То не привиди.
(ляск)
Не нічні жахіття.
(ляск)
(ляск)
(ляск)
Спогади.
ІСТИННОТЬМА
Не дивись.
Мія обережно скрадалася вкритими кров’ю кам’яними коридорами. Вона так щільно загорнулася в темряву, що заледве бачила. Мертві тіла. Усюди. Чоловіки — придушені, зарізані. Забиті до смерті власними ланцюгами, відгамселені своїми ж руками й ногами. Звідусюди лунали звуки смертовбивства, сморід тельбухів ширився повітрям. Неясні постаті пробігали повз неї, звивалися й верещали з долівки. Десь далеко-далеко лунали крики — так далеко, що темрява заважала їх розчути.
Вона прослизнула крізь Філософський Камінь, неначе ніж поміж ребер. Ця в’язниця. Ця бойня. Ішла повз камери з відчиненими дверима до спокійніших коридорів, де двері все ще лишались запечатаними, де були замкнені в’язні — худі, виснажені, які не хотіли випробувати свою удачу в Падінні. Вона скинула тіньоплащ, аби краще бачити, і дивилася крізь ґрати на худющих, наче складені з паличок опудала, привидів зі спорожнілими очима. Вона розуміла, чому люди намагалися позмагатися в цій жахливій вигаданій Сенатом грі. Краще вже загинути в битві, аніж скніти тут, без світла та їжі. Краще підвестися і впасти, аніж лишитися на колінах і вижити.
Хіба що разом з вами замкнули чотирирічного сина…
Опудала гукали до неї, вважаючи її за мару-«згаслу», що прийшла їх мучити. Вона із широко розплющеними очима оббігла в’язничний блок по периметру. Тепер її обійняв відчай. Страх, попри кота, що сховався в тіні. Вони ж мусять бути десь тут? Не могла ж дона Корвере втягнути сина в смертовбивство, що коїлося на горі, заради шансу втекти із цього нічного жахіття?
Чи могла?
— Матінко! — кликала Мія зі сльозами на очах. — Матінко, це Мія!
Нескінченні коридори. Чорнява, що не знає світла. Глибша й глибша тінь.
— Матінко?
— …я обшукаю інші коридори. так швидше вийде…
— Далеко не відходь.
— …ніколи не страшися…
Коли Пан Добрик вирушив далі коридором, Мія відчула дрож. Морок наблизився, вона смикнула зі стіни обгорілий смолоскип, навколо затанцювали тіні. У животі заворушився холодний страх, та вона стиснула зуби й відкинула його подалі. Дихання пришвидшилось. Серце калатало, поки вона нипала коридором за коридором і кликала так голосно, як тільки насмілювалась.
— Матінко?
Вона занурювалась у надра Каменю дедалі глибше.
— Матінко!
І от нарешті знайшла шлях до найглибшої діри. Найтемнішої нори.