— Доньки Божі, простіть мене.
Це забрало в неї всі сили. Кожнісіньку унцію. Та Мія відштовхнула горе подалі. Розчавила його каблуком. Не дозволила пролитись пекучим сльозам. Старалась не згадувати ті безночі, коли вона тримала братика на руках і співала, щоб стишити його тихе квиління. Попри гарячкові материні стогони, вона уважно придивилася до важкого замка на дверях камери. Витягнула з-за паска відмички і взялася до роботи, якої її Меркуріо навчив. Зосередилася на завданні. На його звичності. Навколо неї дрижала темрява. Віддалені крики смерті ближчали. Ближчали?
Не дивись.
Крізь тіні вигулькнула материна рука. Схопила Мію за зап’ясток. Дівчина відсахнулась, та дона Корвере міцно тримала доньку. Сичання гнилого дихання:
— Як я можу тебе торкатися, якщо ти мертва?
— Матінко, я не померла, — вона взяла жінку за іншу руку і приклала ту до обличчя. — Бачите? Я жива. Як ви. Я жива.
Дона Корвере так стиснула її зап’ясток, що аж заболіло.
— О Боже, — видихнула вона. — О, ніколи. Нема квіточок…
— Тихше, тихше. Нам треба звідси вибратися.
— Мій маленький хлопчик, — лементувала вона. — Мій милий маленький Йоннен. Пішов. Пішов.
По замурзаному обличчю лилися сльози. Шепіт, тихіший за сніг.
— Моя Мія теж померла.
— Ні, я тут, — Мія поцілувала вкриті кров’ю та подряпинами пальці. — Це я, матінко.
— …міє, шлях вільний, нам треба поспішати…
На підлозі поряд з дівчинкою матеріалізувався Пан Добрик, шепіт його розітнув морок. Дона Корвере кинула на тіньокота один погляд і засичала, наче обпечена. Вона відступила від ґрат аж у дальший кут і вишкірила зуби.
— Матінко, все гаразд! Це мій друг.
— Чорні очі. Білі руки. О Боже, ні…
— …міє, ми мусимо йти…
— Він у тобі, — шепотіла дона Корвере. — О Доньки, він у тобі.
У Мії трусилися руки. У замку нічого не ворушилось. Він був заіржавілий і забитий брудом. Дона Корвере сиділа в кутку, тримаючи перед Паном Добриком три пальці — захисний жест вірян Аа проти зла. Мія чула хаос десь нагорі, крики конаючих, густий запах крові. Її сповнювала лють від побаченого: страждання, яким матір піддали, руїни, на які вони її перетворили. Нині сонця вже низько за обрій пірнули, і сила зовнішньої істиннотьми вирувала в її кістках. Мія, не задумуючись, здійняла руки. Лице в неї скривилось, і тіні затремтіли. Текуча темрява скрутилася навколо ґрат і сильно потягнула. Залізо верескнуло, ґрати зламалися, наче сухе галуззя. Мія ступила крізь діру, яку проламала, і простягнула руку.
— Ти його, — шипіла мати. — Ти його.
— …міє, нам треба йти…
— Матінко, ходімо зі мною.
Дона Корвере затрусила головою. Очі в неї повнились жахом.
— Ти не моє маля.
Мія вхопила матір за руку. Жінка закричала, намагаючись звільнитися, та Мія тримала міцно. Вона сповила жінку стрічками пітьми, рвучко поставила її на ноги й потягнула за собою геть з камери. Алінна Корвере, не впізнаючи дочки, корчилася в її руках. Та Мія пригорнула її ближче до себе й тягнула коридором і сходами вгору, до фортечних мурів. Штин різанини міцнішав, гучнішав спів смертовбивства. Та, коли вони почали переступати через мертві тіла, донині стогони перетворились на крики. Налиті кров’ю очі мружились на сліпучому світлі. Вуста розтулені.
Крик.
— …вона не має шуміти!..
— Матінко, припиніть, вони нас почують!
— Відпусти мене! ВІДПУСТИ МЕНЕ!
— …міє!..
У них на шляху з темряви виринув чоловік, що стискав у кулаці залиті кров’ю окови. Помітив їх, заревів та кинувся коридором. Мія розвернулась до нього й смикнула зап’ястком. Тіні розгорнулися стрічкою, підхопили чоловіка та гепнули його об стіну. Він упав на коліна — весь у крові, приголомшений, — та тут з-за рогу з’явилося ще двійко в’язнів: хлопці, ще підлітки майже, з обличчями, заляпаними кров’ю. За Міїним наказом пітьма збаламутилась і знесла хлопців з дороги, наче їх із соломи зробили. Та поки вона розбиралася з хлопцями — послабила хватку довкола материного стану, і дона Корвере вирвалася на волю та кинулась коридором.
— Матінко!
Чоловік, якого вона об стіну приклала, здійнявся на тремтливих ногах та, похитуючись, рушив до неї. Мія знову кинула його на цегляну стіну, цього разу сильніше: пролунав вологий звук, чоловік упав й отак і лишився. Мія побігла за матір’ю, криком закликаючи ту спинитися.