Усі тіні в цьому коридорі рвучко рушили вперед — струмисті стрічки темряви намагалися спіймати її матір. Та в’язнів дедалі більшало, крики Алінни приваблювали їх, наче кров у воді — морських зміїв. Мія змітала їх зі шляху, стіни хиталися.
— Матінко, зупиніться! Будь ласка!
Алінна бігла кам’яними сходами вгору — просто у внутрішній двір. Однією рукою вона затуляла очі від смолоскипів на стіні, що сліпили її після всіх цих років у повній темряві. Вона глянула через плече й застогнала, коли побачила там доньку, навколо якої тіні тріпотіли, немов живі. Демон поруч з нею. Всередині неї.
— Матінко, зупиніться!
— Геть від мене!
Перед ними вигулькнув хлопець — заморений до півсмерті безпритульник зі шматком щербатої сталі в руці. Мабуть, ще й більше за Алінну наляканий. І цей страх, ця паніка змусили його рвучко вдарити, лезо зблиснуло червоним. Дона заточилася. Схопилася за груди. І за спиною в неї заголосила її дочка.
— НІ!
Тіні, наче з власної волі, потягнулись уперед, схопили хлопця та його вкритий кров’ю ніж і почали гатити ним по стіні, знову й знову. Мія завмерла поруч з матір’ю, а жінка, груди якої тепер були залиті кров’ю, сповзла по кам’яній стіні.
— Матінко, ні, ні, ні!
Дівчинка притисла руку до рани, намагаючись спинити потік. Крізь її пальці пульсував багрянець, майже так само темний, як навколишні тіні. Дона Корвере підвела погляд і подивилась доньці у вічі. А в її власних згасало світло.
— Не моя… дочка…
Вона стиснула Міїну руку липкими червоними пальцями.
І відштовхнула.
— Тільки… тінь її…
У грудях в Алінни захрипіло, світло в очах повільно згасло. Дівчинка опустилася навколішки, тіні навколо неї звивалися, перекручувались. Довкруж дрижала сама будівля. Стіни тріскались. Стеля розкололася. Руки в неї вкрилися кров’ю. Смертовбивства, що тривали навколо, відлунювали в думках, кров від них просотувала тіні, що зачаїлися між кожним каменем.
НЕ ДИВИСЬ.
Дівчинка підвелася, незримий вітер розметав волосся барви воронячого крила. Вона стиснула кулаки. Навколо зміями звивалися сотні тіней. Стіни тріщали й розламувались. Стеля почала осідати, кришитися. І тільки-но кам’яна кладка розпалася, коли сотні тонн каміння обвалилися вниз, знищуючи сходи та все навколо, дівчинка ступила до одного з цих звивистих закрутів пітьми
і вийшла з тіней
п’ятьма
поверхами
вище.
Тепер вона була на одному з верхніх рівнів. Падіння в розпалі. Навколо вбивають і вмирають. Хаос і кров. Чоловіки, вкриті тим, що після їхнього м’ясництва лишилося, стискають у руках грубу зброю чи відрізані кінцівки. Один з них побачив її, підступився з мертвотною посмішкою. Вона глянула на нього, і темрява просто розірвала його на шматки. А залишки кинула, як сердита дитина зламану іграшку кидає. Стіни навколо неї тріскались і гнулися. Цегла кришилась на порох. З’являлися й інші люди, чоловіки й жінки, просотані смертю, та їх шматувало, немов зогниле ганчір’я. Дівчинка наблизилась до фортечної стіни, цегла за її спиною обвалювалась, перетворюючись на безладну зливу розпорошеної замазки та подробленого каміння, нижче, ще нижче, аж у море.
Філософський Камінь похилився, цілі секції цитаделі перетворювалися на порох, коли тіні між кожною цеглиною, між кожним каменем вивільнялися та приєднувалися до темної бурі, що нуртувала навколо сплаканої дівчинки. Сльози текли по щоках. Горе перекривило обличчя. Очі — темні, наче гагат. Надто багато всередині назбиралось. Забагато, щоб витримати.
— …міє!..
Кіт із тіней матеріалізувався поруч, перекрикуючи гуркіт стражденного каміння, конаючих людей, верескливої пітьми. Зовнішня стіна цитаделі тріснула, бастіони впали в океан. Крадії та розбійники спинили кривавий герць і позабивалися в кутки чи побігли назад до камер, з яких вони втекли. Каміння під її ногами розпалося, і тримала дівчинку тільки павутина звивистої пітьми.
— …міє, припини це!..
Тепер усе тіло дівчинки огортала темрява. Чорні, наче чорнило, завитки крилами вивільнилися зі спини, гострі, як бритви, стрічки темряви струменіли з пучок пальців. Чорний погляд прикувало до чогось по той бік затоки, до місця, де Ребра здіймались над Містом кісток і мостів. Дім ітрейського Сенату та всієї хребцеродженної шляхти, очолюваної консулом-зловтішником, який знищив її фамілію. Вбив її батька. Її маленького братика. А тепер — і матір.