Ступала від колони до колони. До руїн статуї Аа та троєсонця, що розбилося на його випростаній долоні. Ухилилася від удару, що міг знести їй голову з плечей. Пошматувала ще одного чоловіка. А тепер — сходи. Величезні подвійні двері, прикрашені золотим різьбленням, яке відбивало полум’я сотні мечів за спиною. Мія здійняла руки, двері широко розчахнулися, і вона проревіла його ім’я:
— СКАЕВА!
Одразу за дверима на неї чекали люди, і рев її перетворився на крик, щойно вони здійняли свої посохи. Кардинал Дуомо та його клір у найкращому своєму вбранні. Роки, що минули від батькової страти, кардинала майже не змінили: він усе ще більше нагадував розбійника, який пограбував священника й забрав його одяг, аніж людину, якій цей одяг належить. Та він ступив уперед, і його підлеглі послідували за ним. Чорна борода наїжачилася, вуста розтулив крик.
— В ім’я Світла, згинь, мерзото!
Трійця на верхівці його посоха запалала яскравіше за саме троєсонце. Мія з вереском позадкувала. Світло було таким лютим, таким гарячим. Вона затулила очі долонями, примружилась крізь це нестерпне сяйво. І там, у глибині нефа, оточений двома десятками легіонерів у поліровано-білому й криваво-червоному, стояв він. Прегарний консул з чорними очима й у багряних шатах, із золотим вінцем на чолі. Той, що посміхався, коли помирав її батько. Прирік її матір на божевілля. Убив її маленького братика.
— СКАЕВА!
— Це святий дім самого Аа! — ревів Дуомо. — Не маєш ти тут влади, демоне!
Засліплена сяйвом Мія стиснула кулаки. Вітер ревів у її вухах. Жар лився на неї, наче від усіх трьох сонць водночас. Нудота в животі, блювотиння в роті. Попереду — жодної тіні, за яку можна було б ухопитися. Занадто. Занадто яскраво. Вона побачила височезного чоловіка в білих обладунках, вовкувате обличчя почервоніло від гніву, на одній щоці — шрами від котячих кігтів.
Рем…
— Хапайте її! — проревів юстицій. — Люмінус Інвікта!
Мія різко крутнулася, та сходи перед нею заполонили люмінатії. Світло за спиною було таким нестерпним, що тінь, яка падала від неї на каміння, була довгою, наче посеред сонцязаходу. Щось гостре й палюче тріснуло в неї в потилиці, і вона здригнулася. Тепер до неї наближались десятки легіонерів. Біг юстицій Рем, і меч його палав. Лють яскраво спалахнула. Пітьма в ній завирувала. Усе, чого вона жадала, — поглинати. Розкинутись широко й втопитися в крові, яку сама й пролила. Вона її відчувала. Усюди. Вона точилася крізь тріщини Богодола. Агонія. Лють. Чиста, сліпуча ненависть, що ховалася в кістках цього міста.
Воно нас ненавидить.
Та в тій холодній порожнечі ще залишалася крихітна часточка. Крихітна часточка, що не була люттю, ненавистю чи голодом. Просто чотирнадцятирічним дівчам, яке не хотіло помирати.
Юстицій проштовхнувся крізь лави святих людей і щосили замахнувся сонцекрицевим мечем. Трійця на руків’ї палала яскравіше за клинок. Мія позадкувала, лезо розітнуло її руку, і кров одразу запеклася там, де щойно виступила. Рем замахнувся знову, і знову, і тепер її зусібіч оточили ясно-сліпучі люмінатії. З різким криком упала вона до тіні в себе під ногами й виринула з тієї самої тіні за сто футів від них.
Заспівали арбалети. Полірована сталь узялась полум’ям. Рем ревів. Люди верещали. Та вона вже була далеко. Ступила поміж тіней — знову маленька дівчинка, що перестрибує з камінчика на камінчик. На потилиці кров, вона майже засліпла від кардиналового світла. І десь там, дуже глибоко, під болем, під люттю, у холодній порожнечі зіщулилось найпустіше відчуття.
Поразка.
Отямилась вона на стіні над форумом. Над тим місцем, де помер її батько. Площу освітлювало червонясте аркімічне світло. Бруківкою витанцьовували гульвіси та п’яниці. Вона чула крики, що лунали над містом. Убивця! Демон! Мерзота!
Важко осіла на прохолодну смертекість. Тремтливі руки вимазані кров’ю. Навколишня темрява шепотіла, просила, благала. Точнісінько як темрява внутрішня. І вона — просто дитя поміж ними. Самотня дівчинка в холодному й порожньому світі, і від навколишніх тіней немає жодної втіхи.
Вона й уявлення не мала, скільки отак просиділа. Кров на руках застигла кіркою. Місто поринуло в хаос. Уздовж східного узбережжя зібралася юрба, що спостерігала за тим, як руйнується Філософський Камінь, як бастіони тріскаються й валяться в море. Патрулі люмінатіїв марширують вулицями, намагаючись встановити порядок посеред паніки, що п’яним хаосом здіймається все вище. Бійки та розтрощене скло.