Трем у тіні.
— …міє…
Тихі кроки поруч.
— Воно сказало, що я тебе тут знайду.
Старий Меркуріо опустився поруч з нею навколішки, кістки в нього хруснули. Мія не дивилась на нього, вона не відривала очей від горизонту. Над ними височіли Ребра. Військоходи несли мовчазну варту. Сліпуче сяйво Гранд-Базиліки вдалині.
— Важка нічка, Воронятко?
З Міїних очей потекли сльози. Схлип вчепився за горло й вимагав випустити його назовні. Щоб йому завадити, вона прикусила губу й визнала поразку. Відчула смак крові.
З-під шинелі Меркуріо витягнув пласку срібну коробочку. Дівчинка скривилась, коли він чиркнув креслом, короткий спалах нагадав їй світло в руках Дуомо, світло, що палало на Ремовому мечі. Ніччю розлився запах розігрітої гвоздики.
— Тримай, — сказав Меркуріо.
Вона глянула на старого. Він простягнув їй сигарилу.
— Нерви заспокоює, — пояснив він.
У пітьмі Мія блимнула. Витягнула вкриті кров’ю руки. Піднесла сигарилу до вуст, відчула смак цукру. Тепло, що прогнало холод. Дим, який вона вдихнула, придушив схлипування й спинив тремтіння. Вона закашлялась. Пирхнула сірим димом. Скривилась.
— Смак жахливий.
— Завтра смакуватиме краще.
Вона знову перевела погляд на мерехтливі міські вогні. Перед нею лежало пломенисте серце Богодола. Вона скривилась, згадуючи людей, яких убила, людей, з якими боролася. Так багато їх було, а вона — лише одна. У їхніх руках палали сонця. На їхніх мечах. У їхніх очах.
— Так яскраво було, — шепнула вона. — Занадто.
— Ніколи не страшися, Воронятко.
Старий усміхнувся. Поплескав її по руці.
— Що яскравіше світло, то глибші тіні.
КНИГА ТРЕТЯ
КОЛИ ЧОРНЕ СТАЄ ЧЕРВОНИМ
ОТРУТА
Багато годин потому Мія прокинулась у темряві. Відчула фантомний біль по всій спині — там, куди падали удари ткалі. Цей біль усе ще лунав у кістках. Озирнулася туди, де завжди мусила бути пара очей. Пан Добрик в узголів’ї вартував, поки вона спала.
— …як ти?..
— Нормально.
— …ти попросила мене про хлопця подбати. я не зміг відігнати жахіття…
— Вони завжди були тут, — зітхнула вона. — Завжди.
Мія всілася на ліжку, і коли вона нахилила голову, волосся закрило обличчя. М’язи після дотиків ткалі нили, у роті пересохло від спогадів, які вона спробувала відігнати. На які вона відмовлялася дивитись. Її мати. Сила ночі, що переповнювала її. Це вона зруйнувала Філософський Камінь. Вона здійснила Різанину на Істиннотьму. Вбила десятки людей на сходах Гранд-Базиліки. І ще десятки — на самому Камені. Батьків. Братів. Синів.
Вона спробувала вбити Скаеву.
Спробувала й зазнала поразки.
На її руках стільки крові. Стільки сили в кінчиках пальців.
І вона навіть близько не підійшла.
— Нам треба працювати.
Отак воно й повелось.
Під одвічнонічним небом линув час, ініціація наближалася. Обов’язки та обряди. Їжа, виснажливі тренування, сон.
Перенести п’ятдесят батогів від ткалиної руки — це неабияке досягнення, тож більшість аколітів після покари ставилися до Мії з нововіднайденою повагою. Та Трік витерпів усе покарання без жодного хнику, і тепер неофіти дивилися на нього з неабияким благоговінням. Навіть шахід Соліс зміг похвалити хлопця за успіхи в Залі Пісень. У ті інтимні миті, які вони примудрялися вихопити перед дев’ятими дзвонами (тепер ніхто з аколітів не насмілювався й носа з кімнати виткнути), Трік шепнув, що це ж сміхота — це вона хоробра, а не він. Та Мія із задоволенням віддала йому всю славу. Краще, коли тебе недооцінюють.
У пітьмі простіше сховатися, ніж під вогнями рампи.
А от до Мії Соліс і далі ставився безжально. Удари її робочої руки все ще лишалися слабенькими, а захист падав перед сильним натиском. І хоча саме він спричинив Міїне поранення, шахід ганяв дівчину сходами за найменшу помилку. Несправедливе ставлення вона терпіла мовчки і старанно уникала загрози лишитися з дірками в грудях, коли ставала до пари з Джессаміною чи Діамо, що траплялось значно частіше, ніж властиво законам випадку.