— Аколіт Озрік… — другий камінь, — змагатиметься з аколітом Тріком.
Мія глянула через кола й зустріла холодну посмішку Джессаміни.
— Аколітка Мія змагатиметься з аколіткою Джессаміною.
Соліс кивнув і повернувся до хлопців.
— Аколіти, займіть свої місця.
Мія глянула на Тріка й просяяла усмішкою. Нездоланний Озрік прошкандибав до кола, м’язисті руки аж блищали від поту. Хлопці стали один проти одного, Трік наново підібрав косиці, а Оз тим часом назвав бік монети й виграв.
Трік обрав улюбений ятаган та щит-баклер, Озрік — парні короткі мечі. У пітьми пролунав гонг, сталь зустрілася зі сталлю, двійко молодиків зіштовхнулися, наче хвилі й каміння на залитому бурею узбережжі. Мія мовчки спостерігала, кусала губи. Молилася.
Богиня, схоже, до неї дослухалась.
Після тривалої й кривавої боротьби, на яку Мія та інші аколіти дивилися з жаским благоговінням, Тріку вдалося неможливе. Озрік бився дуже відважно, форму він мав майже ідеальну, та, либонь, десь там, глибоко всередині, Трік просто більше жадав тієї перемоги і втратити теж міг значно більше. Для Озріка сутичка завершилась розпоротим від паху до ребер животом, і повітря сповнив густий штин тельбухів та крові, а ще — Марієва пісня. Соліс вигукнув: «Очко!» — й інші шахіди та аколіти зааплодували, та найголосніше плескала в долоні Мія.
Марій з Маріеллою взялися до роботи, гоячи Озрікові рани. Трік повернувся до лав — мокрий, захеканий. Та коли він зустрів Міїн погляд, то усміхнувся.
— Аколітко Міє, — покликав Соліс. — Аколітко Джессаміно. Займіть свої місця.
Мія кинула погляд на той бік зали. Помітила Діамо, що сидів на лаві поряд з іншими аколітами. Він теж до неї посміхався — криво й самовдоволено.
— Шахіде, я зголодніла, — сказала Мія. — Котра зараз година?
— Майже полудень, — відповів Соліс. — Але поїмо ми тільки після того, як минуть усі відбори. Займи своє місце в колі.
Мія повільно підвелася, потягнулася, торкнулася пальців ніг. М’язи в неї нили, і, попри всі укріплювальні вправи, робоча рука в неї все одно боліла. Вона провела пальцями по волоссю, міцніше заплела косу, поки Джессаміна совалася туди-сюди на своєму місці. Вона не відривала зелених очей від супротивниці. Хитрість хижака й тваринна лють.
— Зуби й Паща, давай уже швидше облажайся, Корвере.
Мія глянула на Тріка. Хлопець підбадьорливо кивнув і швиденько підморгнув. І, нарешті, з тінями, що ворушилися за її спиною, Мія ступила на своє місце.
Соліс подивився сердито й повернувся до Руки обіч себе.
— Аколітко Джессаміно, назви бік.
— Трійця.
У повітрі зблиснула монетка. Перегорнулася, знову перегорнулася.
— Сенатом угору, — проголосив Рука.
— Аколітко Джессаміно, — промовив Соліс, — обирай зброю.
Рудоволоса кинулась до підставок. Зі звичним вишкіром кинула через плече погляд на Мію. Пройшлася туди-сюди вздовж мечів, ніби не знала, що його обрати, тримаючи пальчик біля вуст, наче дівуля, яка на базарі плаття собі обирає. Та нарешті спинила свій вибір рівно на тому, чого Мія завжди й чекала: рапіра та стилет, улюблена комбінація усіх бійців-караваджистів. Клинки були гострі, немов ті голки, і пронизливо свиснули, коли Джессаміна покрутила ними в повітрі. Дівчина повернулася в коло й схилила голову перед Мією.
— Шкода, що там арбалетів нема, правда ж? Ти, дівчаточко, мала б шанси, якби нас розділяли сорок ярдів і хороший такий болт.
Попри бісючу посмішку, Мія вирушила до зброї. Вона зняла з підставки парні гладіуси й розітнула повітря кількома ударами для перевірки. Гладіус коротший за рапіру, але важчий. Майже так само спритний, але схильний завдавати більше болю. Важкий удар гладіуса з легкістю рапіру розтрощить, і Наєв показала Мії, як два такі мечі, якщо знати, як за них взятися, можуть збудувати таку захисну стіну, пробитися крізь яку караваджистам було б дуже складно. Питання в тому, чи матиме Мія шанс контратакувати…
Джессаміна глипнула на Діамо, що на лаві сидів. Він уважно дивився на неї, все ще посміхався, й очі в нього були широко розплющені та яскраві. Хлопець витер піт, що над верхньою губою виступив.
А тоді надіслав Мії повітряний поцілунок.
— Годі вже шмарклі жувати, Корвере, — зітхнула Джессаміна. — Нумо закінчимо з цим.
— Ага, — кивнула Мія. — Здається, вже час.