— Здаюся, — прошепотіла Мія.
Увесь світ завмер.
— Здаюся, — повторила вона і знову ляпнулась горілиць на підлогу.
Трікові груди здіймалися. Хват затремтів. Погляд прикуто до Мії.
Дівчина посміхнулася заюшеними кров’ю вустами.
І підморгнула.
— Очко! — проревів Соліс. — Переміг аколіт Трік.
Хлопець завмер ще на мить. У тому ласкавому горіховому погляді все ще кипіла лють. Мія замислилась, наскільки сильно цієї миті він жадає її смерті. Та зрештою він опустив сталь. Кинув убік, опустився навколішки, закашлявся кров’ю, притискаючи руки до тих нових дірок, що вона в ньому понаробила. Аколіти попідхоплювалися, вони радісно гукали, в очах сяяла жадоба крові.
Ткаля й промовець вийшли на ринг і взялися гоїти рани, яких Мія з Тріком завдали одне одному сталлю.
А що з ранами від слів?
Дивлячись Тріку у вічі, дівчина зрозуміла, що відповіді вона не знає.
Аколітів відпустили до кінця обороту займатися своїми справами. Із загоєними ткалею ранами, але зі все ще зболеною щелепою, Мія повернулася до себе в кімнату й стояла там руки в боки.
Діамо й Джессаміна добре приховали сліди своїх відвідин: на те, що хтось інший був у її покоях, лише кілька ознак вказувало. Та, як вона й очікувала, нотатки зі схованки під бюрком зникли — поза всякі сумніви, вкрали їх рано-вранці, коли вона ще в Тріковому ліжку була. Плюс-мінус п’ять годин — рахувала вона: з того моменту, як Діамо прийняв Павуковбивцеву отруту і до самого кінця. Отой піт добряче її виказував, але все ж таки час вона розрахувала майже перфектно.
— …задоволена собою?..
Пан Добрик пильнував її з верхівки шафи.
— Та загалом так.
— …тепер джессаміна з превеликою імовірністю спробує тебе вбити…
— Ключове слово «спробує».
— …і хай там який театр ти в небесному олтарі влаштувала, павуковбивцеву головоломку ти так і не розв’язала…
— Я вже майже закінчила.
— …діамо вкрав твої записи…
— Я майже все пам’ятаю. Я вже близько, Пане Добрику.
— …міє, змагання павуковбивці за шість оборотів завершиться…
— Яка ж я щаслива, що в мене є ти і ти про все нагадаєш.
— …тобі варто було просто перемогти із солісового боку, і на тому все…
— Тоді Трік не став би Клинком.
— …краще він, ніж ти?..
Мія ляпнулася на ліжко й взялася роздивлятися стелю. Нічого не казала. Думки стрімко побігли. Усе, що Пан Добрик казав, було правдою. На кону стояли значно важливіші речі, аніж вони з Тріком. Скаева. Дуомо. Рем. Усе, заради чого вона працювала. Тільки натренована вбивця Багряної Церкви зможе покласти край життю отих покидьків — її напад на останній прихід істиннотьми добре це підтвердив. І якщо вона не виявиться найкращою ученицею в котрійсь залі, хтозна, може, вона взагалі Клинком не стане? Чому, в ім’я Доньок Божих, вона просто не…
— …ти дозволила почуттям до цього хлопця вплинути на свої судження…
— Нема в мене ніяких почуттів до цього хлопця.
— …дійсно?..
— Так, дійсно.
— …тоді чому ти місяцями приховувала тренування з наєв — тільки для того…
Пролунав стукіт у двері. Мія підвелася з ліжка й прочовгала кімнатою. По той бік дверей чекав Трік, косиці спадали йому на обличчя. Коли Мія його побачила, серце її забилося трохи швидше. Ті кляті метелики знов до живота повернулися. Вона стиснула зуби, похапала комашок пальцями та повідривала їм крильця. Повбивала одне за одним.
— Доброго тобі обороту, доне Тріку.
— І тобі, Бліда Донько.
Вона глянула вниз на хлопцеву сорочку. До грудей у нього була приколота проста шпилька — музичний ключ з полірованого залізного дерева. Наприкінці турніру брошкою його сам Соліс наділив — це й був доказ, що він став найкращим учнем у залі шахіда.
— Вітання, — промовила Мія.
Хлопець кивнув. Пожував губу.
— Можна зайти?
Мія роззирнулася коридором, інших аколітів не побачила й ступила вбік. Як на комах, які крилець позбулися, ті метелики все ще страшенно метушилися.
— Вип’єш? — спитала вона й повернулася до поцупленого золотого вина.