не карлотта
не трік чи ешлін
і не я
Цить незмигно дивився на неї. Він їй не союзник — зрозуміла вона. З боку цього — о, якого ж дивного — юнака це не ознака поваги чи доказ скупої дружби. Це борг, що треба сплатити, — ось і все. Добро за добро. Навіть на такому полі. І нехай Цитеві пальці не ворушилися, слова ясно читалися в його очах:
або бери, або не зважай
Мія вихопила нотатник з його рук. Цить схилив голову в уклоні, гнучкий, як завжди, гривка впала на ті змучені блакитні очі. А тоді він розвернувся на п’ятах і пішов з кімнати, тихо, як промінчик сонць. Підійшов до дверей, штовхнув їх однією рукою і застиг, коли почув Міїн голос.
— Ците.
Хлопець озирнувся. Зачекав.
— Чому ти сам цими нотатками не скористався? Хіба ти не хочеш першим у цій залі завершити?
Цить нахилив голову набік. З розумінням усміхнувся.
І зник, не лишивши навіть шереху.
На те, щоб зламати Карлоттин шифр, пішли години. Ще більше — щоби скласти разом уривки, які по собі бійка лишила. Компанію їй тим часом тільки примарний хор складав. Зникла сторінка лишилася таємницею, та зрештою це значення не мало. Мію навідала була думка про те, що Цить може спробувати прокрутити з нею те саме, що вона з Діамо зробила. Та насправді вона вже й сама відчувала присмак розгадки — їй, либонь, тільки кілька годин до самостійного розв’язання лишалося. Вона сумнівалася, що Цить настільки дурний, аби спробувати її перехитрувати в її власній грі. І там, поміж записаних охайним Карлоттиним почерком думок, вона знайшла той самий єдиний шматочок, якого їй бракувало, — останній ключик від замка, що досі від неї ховався.
У цьому вона була певна.
Мія дистилювала свою суміш у три фіали. Два з них витратила на двійко щурів, третій лишила для себе. За дві години, коли Павуковбивця відчинила двері й побачила Мію поміж палацами з блискучого скла, пухнасті компаньйони все ще дрімали у своїх клітках.
— Рано ти, аколітко, — промовила шахіда. — Чи це для тебе пізно?
У відповідь дівчина здійняла фіал з каламутною рідиною. Павуковбивця перейшла кімнату, прошелестіли нефритово-зелені шати. Перекинула косиці через плече й глянула на склянку в Міїних руках. Пофарбовані на чорне вуста скривились у цікавій посмішці.
— І що це ти маєш?
— Відповідь на неможливе.
— Упевнена?
Мія глянула собі під ноги. Вона не сумнівалася, що навіть якби з нею не було Пана Добрика, цієї миті вона б не боялася.
Дівчина подивилася на Павуковбивцю й посміхнулася.
— Є тільки один спосіб пересвідчитись, шахідо.
Оголошення зробили за сніданком. Фанфар не було, справжньої похвали також — типово для Павуковбивці. Шахіда просто дочекалася, поки зберуться аколіти й клір, тихенько підійшла до місця, де Мія сиділа, і приколола брошку дівчині до грудей. Шпилька була маленька, вирізана із залізного дерева, відполірована до темного блиску.
Павук-вовк.
Рядами аколітів пройшла поголоска. Павуковбивця нахилилася й торкнулася Міїного чола чорним цілунком.
— Мої благословення, — промовила вона.
І на цьому все.
Еш вишкірилась, простягнула до Мії пальці, і та з усмішкою їх потиснула. Зрозуміла, що дала маху, коли дозволила дівчині її торкнутися, і влаштувала справжню виставу, перевіряючи всі кишені, пересвідчуючись, що брошка від Павуковбивці все ще пристебнута до грудей. Ешлін підкотила очі, реготнула й мовчки повернулася до свого сніданку. Мія глянула вздовж стола й побачила, що Джессаміна дивиться на неї з неприхованою ненавистю.
— Що ж, — підвівся з-за стола кліру Мишолов. — Якщо вже Павуковбивця вважає, що настав час обдарувати своїми благами, може, і нам це варто зробити? — зі звичною молодецькою усмішкою шахід повернувся до Аалеї: — Вік красу вперед пропускає, шахідо?
Аалея відмовилась легким рухом голови.
— Лишається ще одна безніч, яку аколіти можуть провести, обшукуючи Богоділ. Я свого фаворита завтра назву.
— Якщо на те твоя ласка, — вклонився Мишолов. — Що ж до мого змагання, то я певен, що жоден аколіт не зможе перевершити лідерку в мистецтві Зали Кишень. Інші учасники не мають заперечень?
Ешлін відкинулась на спинку стільця й посміхнулася, наче королева на вкраденому троні. Інші аколіти хмуро дивилися у свої тарілки, але ж Мишолов мав рацію. Як видно з фінального рахунку, Еш усе ще випереджувала Цитя на дев’яносто балів, і до цього результату ніхто інший навіть близько не підійшов. Можна вважати, що змагання скінчилося.
— Аколітко Ешлін, — почав Мишолов. — Чи можу я привітати з найзавзятішим крадійством, що бачили ці стіни, відколи сам я був підмайстром?..