— Що? — спромоглася вона.
— Може настати та мить, коли, щоб прислужитися конгрегації, ти муситимеш покласти край безневинному життю, — промовила Друзілла. — Дитини. Дружини. Чоловіка, що жив гарно й праведно. Питати чому — не твоя справа. Чи кого. Чи що. Твоя справа — служити.
Мія подивилася в очі хлопця. Круглі від жаху.
— Кожна смерть від наших рук є молитвою, — мовила Друзілла. — Кожне вбивство — підношення Тій, Хто є Всім і Нічим. Велительці нашій благословенного смертовбивства. Матері, Діві, Матріарху. Вона тебе відзначила, Міє Корвере. Ти Її служниця. Її послідовниця. Можливо, навіть Її обрана.
Стара простягнула розкриту долоню, на якій лежав кинджал. Перехопила Міїн погляд.
— І якщо ти переріжеш горло цьому хлопцю, ти станеш її Клинком.
Це тривало вічність. Тривало одну мить. Дівчина стояла посеред того криваво-червоного світла. Думки стрімко бігли. Серце гупало. Непромовлені питання роїлися в голові.
Та відповіді вона вже знала.
— Хто він?
— Ніхто.
— Що він зробив?
— Нічого.
— Чому я мушу його вбити?
— Бо ми тобі наказали.
— Але…
— Залізо чи скло, Міє Корвере?
Вона взяла кинджал з Друзіллиної долоні. Торкнулася краєчка. Подумала, що, може, це спеціально зроблено, аби до краю довести, що це може бути ще один обман, що все, що їй треба продемонструвати, — саму готовність, і на цьому все. Та кинджал був таким гострим, що з пальця в неї виступила кров. Клинок міцний, як і кожен інший, що вона в руках тримала.
Якщо вона занурить його в груди хлопця, то вже напевно й гарантовано відправить його в могилу.
— Вовк не жаліє ягня, — промовила Друзілла. — Шторм не просить вибачення в тих, хто потонув.
Дівчина глянула на вологий камінь під ногами. Вона достоту знала, що саме змили з того каменю перед тим, як вона до кімнати увійшла. Знала, що Трік не завагався. Не розбився.
— Усі вбивці, — шепнула Мія, — як один.
Оце воно. Усі роки. Усі милі. Усі безсонні безночі та нескінченні обороти. Вона сама ступила на цей шлях. Вони повісили її батька. Видерли її з материних обіймів, убили її братика-малюка. Знищили її дім, її фамілію, її світ.
Та чи цього досить? Щоб убити безіменного хлопця?
Якщо вона принесе йому кончину, то підтвердить, що має право на це місце. Стане Клинком, який прохромить серце Дуомо, зануриться в живіт Рема, розітне горлянку Скаеви від вуха до вуха. Доньки Божі можуть засвідчити, вони заслуговують померти. Померти тисячі разів. Волаючи. Благаючи. Ридаючи.
Та цей хлопець також ридав. Його губ торкалися ниточки шмарклів. Мія подивилася на нього, і він застогнав крізь кляп. Затрусив головою. Вона бачила ті слова в його погляді.
Будь ласка.
Будь ласка, не треба.
Дівчина кинула погляд на превелебну матінку. Приязна усмішка. Добрі очі. Вологе каміння під ногами. І вона взялася дошукуватись причини вбити цього хлопця. Чийогось брата. Чийогось сина. Заледве старшого за неї. Копнула глибше, крізь гній та кров. Крізь шмаття моралі, яку вона відкинула вбік, коли ступила на цей шлях, вимощений найкращими намірами. У голові лунали передсмертні крики Діамо. Безлічі чоловіків та жінок, яких вона вбила на Філософському Камені. Люмінатіїв, яких зарізала на сходах Гранд-Базиліки.
«Я криця», — мовила вона до себе.
Вистачило однієї секунди. Однієї миті під холодним поглядом превелебної матінки. І вже наступної Мія опустилась перед хлопцем навколішки. Приклала клинок до його горла. Серце її калатало об ребра. Промовила слова вірної.
Я криця.
— Почуй мене, Ніє, — шепнула вона. — Почуй мене, Матінко. Ся плоть — учта твоя. Ся кров — вино твоє. Се життя та кінець його — мій тобі дарунок. Прийми його.
Старша жінка усміхнулася.
Хлопець заскімлив.
Мія глибоко й уривчасто вдихнула. Попередження Наєв луною ширились у голові. І нажахана дівчина нарешті зрозуміла. Нарешті почула її. Як чула на трибунах над форумом, де повісили її батька.
Музика.
Панахида примарного хору. Грім її власного пульсу. Тихе схлипування хлопця, що рвалося крізь спогади про оплески святого розбійника, прегарного консула і всього цього злостивого й зогнилого світу. І тепер вона знала. Так, наче знала це завжди. Протягом усіх тих миль, тих років, тих запилюжених томів, скривавлених рук і згубного мороку. Залізо, скло, криця — тепер не важить, з чого саме її зроблено. Насправді важить, на кого вона перетвориться, коли вб’є цього хлопця.