Скаева заслуговував на смерть. Дуомо. Рем. Діамо. Оті люмінатії біля Гранд-Базиліки були коліщатками військової машини Сенату. Навіть ті чоловіки та жінки на Камені були запеклими злочинцями. У пітьмі власної спальні вона зможе переконати себе, що вони на смерть заслуговували, — якщо постарається. Зможе змусити себе повірити, що всі, кого вона вбила досі, незліченні кончини, які вона подарувала, той оркестр криків і вона — маестра в шарлатовому… усі вони на це заслужили.
Але цей хлопець?
Це безіменне й безвинне дитя?
Якщо вона його вб’є, то й сама заслужить на таку долю. Хай які там милі та роки лишилися позаду, помста не була достатньою причиною перетворитися на чудовисько, яке б вона сама переслідувала.
Мія прибрала ножа від хлопцевого горла.
Повільно звелася на ноги.
— Воно того не варте, — сказала вона.
Друзілла уважно подивилась їй в обличчя, погляд її перетворився на тверде залізо.
— Ми тебе попереджали, Міє Корвере. Позначена ти Матінкою чи ні. Якщо занапастиш це випробування, то занапастиш усе. Усі зусилля Меркуріо, усі обороти, впродовж яких ти вчилася біля його ніг, вчилася в цих стінах. Кров, смерть — усе це стане марним.
Вона подивилася хлопцеві у вічі. Чийсь брат. Чийсь син.
Руки в неї тремтіли. Сльози виступили на очах. Попіл — на язику.
Та все ж…
— Не марним, — промовила вона.
І повернула кинджал.
Вона лежала в себе на ліжку в пітьмі. Поруч з нею була тінь, що не казала ні слова.
Тримала в руці останню сигарилу. Зі зотлілого кінчика звисав довгий, переламаний палець попелу. Гривка впала на очі. У голові — чорнява.
Що вони з нею зроблять? Розжалують у Руки?
Присудять криваву покару?
Уб’ють?
Та це в будь-якому разі не важило. Тепер вона ніколи не перетвориться на Клинка. Не дізнається найглибші таємниці Церкви чи таїну того, ким або чим вона є. Ніколи не стане настільки гострою, як треба, аби дістати шанс і покласти край Скаевиному життю. Тепер він для неї недосяжний, геть-чисто як Меркуріо казав…
Меркуріо…
Що б він зробив?
Що б він сказав?
Ключі біля дверей. Вона навіть не стала напружувати себе й тягнутися по стилет. Хай хто там є — їй байдуже. Вона торкнулася губами сигарили й подивилася на стелю, спостерігаючи, як звиваються тіні.
Тихі кроки. Цок-цок ціпка по холодному каменю.
Зігнута й втомлена постать, що стоїть у ногах її ліжка.
— Ходімо додому, Воронятко.
Вона подивилася на старого. Зі сльозами на очах.
О Доньки, як же вона себе ненавиділа…
— Так, шахіде.
Із собою вона забрала тільки трохи пожитків. Кинджал зі смертекості. Брошку із залізного дерева, заради якої вона так тяжко працювала. Ретельно зав’язаний ранець із проолієної шкіри, де лежали її книжки й поплямовані кров’ю записи Лотті. Ніщо інше Криваву путь не здолало б. Нічого іншого їй і не треба було.
Наєв супроводжувала Мію та Меркуріо додолу, спіральними сходами, до покоїв промовця. Та ввійти до царства Марія жінка відмовилась.
— Це треба обдумати, оборот чи двійко, — промовила Наєв, стоячи на порозі. — Заподіяне з часом гоїться. Наєв буде рада побачити її тут знову. Наєв може поговорити про неї з матінкою Друзіллою, поки її тут не буде. Вона може супроводжувати Наєв у поїздках до Останньої Надії. Це хороший край. Хороше життя. Може, не те, чого вона бажала… — вона глянула на покої промовця, — але… життя нечасто таким буває.
Мія кивнула. Стиснула жінчину руку.
— Спасибі тобі, Наєв.
Вони ввійшли до Марієвих покоїв. У повітрі висів густий запах крові. Вкритий підсохлою кров’ю промовець опустився навколішки біля вершини трикутного басейну. І він по-справжньому вклонився Меркуріо, не відриваючи очей від підлоги.
Старий здавався таким втомленим, яким Мія його ніколи в житті не бачила. Спуск сходами був довгим та нестерпним, кожного кроку його ціпок важко торкався каміння. Вона подумала, що він, мабуть, ніколи не збирався знову долати цей шлях. Ніколи не думав, що йому доведеться повертатися забрати її — свою найкращу ученицю, свою найбільшу поразку, — і тягнути з ганьбою до Богодола. Очевидно, превелебна матінка запевнила Меркуріо, що відсутність Мії на ініціації — це найкращий варіант. Павуковбивця лютувала через те, що витратила свій фавор намарно. Володар Кассій не витрачатиме свого часу на слабкості й слабаків, а він уже невдовзі має прибути до гори помазати інших своєю кров’ю. Мія мусить повернутися до Богодола разом зі своїм шахідом і добре поміркувати про своє майбутнє. Вона може повернутися на гору й провести життя в служінні як Рука. Чи вирішити, що отаке ганебне життя є неприйнятним, і розібратися з ним самотужки.