— …що ти…
— Цить. Дай мені хвилинку.
Вона хмурилась над сторінкою, мружилась, щоб роздивитися блідий почерк. Позначки ледь видно було. Певності в цьому нема, але…
— Це схоже на модифікацію млійки…
— …заспокійливого?..
Вона кивнула.
— Але в таких кількостях її принаймні на дюжину людей стане. Навіщо Лотті…
Карлотта підвелася, покрокувала до Озріка, тихо до нього заговорила, тримаючи в руках промоклий записник. Оз усміхнувся тією своєю прегарною усмішкою й торкнувся пучками пальців Лотті.
Мія ворухнула до Еш бровами.
— А їм поруч непогано ведеться. Кілька оборотів тому бачила, як вони вдвох над якимось варивом працювали. Схоже на те, що на Істинах вони достобіса часу разом тримаються.
— Та в цьому жодного сенсу нема, — шепнула вона.
— …щось це відчуття стрімко стає дуже знайомим…
Мія підвелася з ослінчика, тримаючи записник Лотті в руках. Зібралася вже піти вниз до Меркуріо, та знов розчула метушню. І найбруднішу лайку, яку вона колись від старого чула. Здається, зараз не дуже слушний час займати його божевільними теоріями. Він ще їй голову відкусить.
Дівчина знову сховала записник до ранця. Так сильно нахмурилась, що аж голова заболіла.
Але ж якщо вона має рацію…
Я не можу мати рацію.
— Мені треба до Церкви повернутися.
— …так скоро?..
— Треба поговорити з превелебною матінкою.
— …але ж вона, певно, підготовкою до ініціації зайнята?..
Мія вже сиділа на підвіконні, крізь прочинену шибку завивав вітер.
— Зі мною чи проти мене?
Не-кіт зітхнув.
— …якщо тебе це потішить…
Мія поспіхом ішла через ринок Маленького Ліїсу, тісними вуличками Чресел, штовхалася й пробивалася до Затоки М’ясників. Буря вже майже дісталась Богодола, грім та блискавиці ганялися одне за одним небесами. Штин тельбухів і стічних вод змішався із сіллю відкритого моря, плечі Мії згорбилися, чорне сплутане волосся закрило її обличчя, коли вона натягнула на голову каптур, ховаючись від холоду.
У гавані було людно.
Значно залюдненіше, ніж мало б бути за такої непривітної погоди.
Коли Мія наблизилась до Свинарні, то помітила, що неподалік від входу купчяться групки підозріло плечистих чоловіків. Вони не жартували, не перемовлялися, як це робили б моряки чи купці. Хмуро дивилися на неї, коли дівчина наблизилась, та вона солоденько усміхнулася й пройшла просто повз них. Уважно роздивляючись краєчком ока.
Високі вони були — геть усі. Одягнені у звичайне, але надто гарні статури мали. А коли вона кинула погляд униз, то побачила, що кожен на собі солдатські чоботи має.
Прірва свята, та що тут коїться?
Дівчина зайшла за ріг, думки в неї чвалом поскакали. Накинула на плечі плащ із тіней. Учепилася за ринву й полізла вгору бічною стіною Свинарні, спритно, як та мавпочка. На даху вона взялася до черепиці, встромила стилет між двома її шматочками і зрушила їх з місця. Пролізла крізь діру й зачаїлася поміж балок, скидаючи плащ із тіней, щоб можна було роздивися бойню.
Ані Бекона, ані його синів видно не було. І нікого іншого з м’ясників, що зі свининою зазвичай поралися. Але біля кожного входу стояло ще більше отих кремезних паночків, та й у мезоніні, що вів до басейна з кров’ю, їх не бракувало.
І поміж ними — серце стиснулося, дихання перехопило — побачила його.
Два роки минуло, відколи вона билася з ним на сходах Гранд-Базиліки. Шість років, відколи вона його бачила по-справжньому зблизька, того обороту, коли він забрав батькове звання, вкрав землі їхньої фамілії. Та вона б його всюди впізнала. Найвищий чоловік, якого вона за своє життя бачила. Підрізана борідка підкреслює вовкуваті риси обличчя, у погляді зблискує звіряча хитрість. Шрам, що міг тільки від котячих кігтів лишитися, перекреслює щоку. Як і всі вони, він перебрався в плебейське. Жодних тобі білих обладунків чи багряного плаща, а чи сонцекрицевого меча на виду. Та вона його знала. Ненависть крапнула з язика, коли вона шепнула:
— Юстицій Марк Рем…
Дівчина роззирнулася Свинарнею. Подивилася на чоловіків, на їхні звиклі до мечів руки, на солдатські чоботи. Вона достоту знала, хто вони такі.