Юстицій підніс вкрадений меч до чола й похилив голову. Усі інші легіонери зробили те саме, і губи їхні заворушились в унісон.
— Почуй мене, Аа. Почуй мене, отче. Полум’я твоє в серці моєму. Світло твоє в душі моїй. В ім’я твоє, во славу твою, во справедливість іду я вперед. Воссяй наді мною.
Рем здійняв голову. Кивнув до своїх людей.
— Люмінус Інвікта.
ПОСТУП
Вона чекала.
Нехай у голові крутилися картинки того, що могло відбуватися нагорі, нехай кров її кипіла від думки про зраду Ешлін, про помсту Ремові — таку близьку, але ж так і не скуштовану, вона чекала. Якщо люмінатії схоплять Кассія та превелебну матінку, під загрозою опиняться всі віряни Багряної Церкви. Її друзі. І Меркуріо теж. Перший крок — перекрити Рему шлях до відступу, це обов’язково. Не можна дозволити, щоб Кассій та Друзілла потрапили в лапи сповідникам.
Тож вона зачаїлася в крові. Кляла себе за дурість. Тепер вона вже напевно знала. Це Еш убила Лотті. І спробувала на неї це повісити. Кожна мить, кожне сказане слово були брехнею. І Цить же її попереджав того вечора в Залі Істин.
у тебе в цих стінах є тільки один друг
не карлотта
не трік чи ешлін
і не я
Цей друг спостерігав за всім не-очима, чигаючи в тінях, що сповнювали кімнату. Рем та його військо маршовим кроком покинули приміщення. Та в покоях промовця все ще лишалося близько десятка люмінатіїв, що нині перебралися у візерунчасті шкіряні обладунки з витисненими символами Аа. Обладунки були міцними, дерев’яні дрючки — жодної клепки, жодного гвинта — ясна річ, були зроблені спеціально для цього нападу. Марія з Маріеллою пильнували з пів дюжини чоловіків. Ще шестеро стояли на порозі, спостерігаючи за коридором. Ткаля все ще була не при пам’яті, Озрік схилився поруч з нею, тримаючи клинок біля її горла.
Почнімо спочатку…
З-під плаща Мія все одно небагато бачила, тож вона заплющила очі. Потягнулася до тіней, що сповнювали кімнату. Так само, як це було з опудалами в Залі Пісень, усі ці тіні вона відчувала, наче власну. Вона знову згадала, як це — бути чотирнадцятирічкою. Дробити на шматки статую Аа перед Гранд-Базилікою. Переступати з тіні в тінь, наче та мара. Та насамперед вона згадувала чоловіка, з якого все це почалося, який дивився, як повісили її батька, дивився на її матір у ланцюгах, на смерть її братика, коли той ще й ходити не вмів.
Під покровом крові дівчина розпростерла руки. Розчепірила пальці. Потягнулася крізь мерехтливий морок до тіні під ногами в кожного легіонера. Зігнула ті тіні, наче гаки, занурила в підошви чобіт кожного солдата. І, якомога тихіше, підвелася з басейну.
Помилку свою дівчина усвідомила одразу: сама вона й досі ховалася під плащем із тіней, але ж кров, що її вкривала — ні. Коли вона підтягнулася за край басейну, шарлатова рідина плеснула на каміння, а під долонями проявилися криваві відбитки. Легіонери озирнулися на звук, Озрік нахмурив чоло.
Розгублення. Вагання.
Цього досить.
Мія ступила в тінь під ногами
і вийшла
з тіні
що падала від стіни
за спиною Озріка
Один з легіонерів краєчком ока помітив цей порух, тривожно скрикнув, та Міїн ніж уже по руків’я занурився у суглоб між хлопцевою шиєю та плечем робочої руки, начисто перерізаючи сухожилля. Озрік закричав, клинок випав із тепер нерухомих пальців, а Мія вгатила йому коліном у щелепу й штовхнула на підлогу. Витягнула свій кинджал і
знову
ступила
в темряву під
ногами і вийшла з тіні за спиною в іншого легіонера, підрізала йому жижки і штовхнула на підлогу. Чоловік, що стояв поруч, замахнувся на неї дрючком, вона відсахнулася, і поки удар просвистів повз її підборіддя — підступилася ближче й так різко увігнала коліно йому в пах, що кожен чоловік у кімнаті співчутливо скривився. Солдати здійняли крик, та коли вони спробували спіймати це криваве жахіття, що виринуло із чародійського басейну, то зрозуміли, що чоботи їхні приклеїлися до кам’яної долівки.
Мія відчувала її. Силу ночі, що нуртувала під її шкірою. Голодна Пітьма. Сама Матір, богиня, що позначила її, дивилася чорними очима на цих чоловіків, які силою ступили на святу землю.
І вона лютилася.
Дівчина збила з ніг одного, другого, підхопила дрючок і гамселила ним по щелепах, по потилицях, ковзала між латочками темряви й тільки криваві сліди за собою лишала. Це були солдати найкращої когорти легіону — дурнем Рем не був, він не став би приводити із собою на Гору хребцеродженних хлопчаків чи сенаторських синків. Та, коли солдати зустрілись із цим просякнутим кров’ю страхіттям з чорними очима, шаленою посмішкою та червоними-червоними руками, невдовзі і їх обійняв жах.