— Чоботи! — вигукнув один з них. — Знімайте чоботи!
Тіні хапали їхні палиці, притлумлювали їхні крики, поки вона клала їх одного за одним. Найближчі товариші, які почули крики й прийшли подивитися, у чому річ, зазнали тієї самої долі — були збиті з ніг від шаленого удару чи впали на землю з перерізаним горлом. Поки не лишився тільки один. Чоловік з темними вкритими кров’ю кучерями, що впав навзнак, скидаючи з ніг чоботи, притулився спиною до стіни й з широко розплющеними від страху очима дивився, як із тіні перед ним виступив демон із прірви. В одній руці — вкритий кров’ю ніж. В іншій — вкритий кров’ю дрючок. Волосся обліпило заюшене кров’ю обличчя, неначе чорні водорості.
А тоді ця істота розтулила вуста. І промовила дівочим голосом:
— Мені шкода.
І клинок опустився.
Мія підвелася над тим кривавим безладом, що сама влаштувала, почула стогін і подивилася туди, де Озрік намагався звестися на ноги. Стрімко підійшла до ваанця, міцно копнула його по голові й звалила на вкриту плиткою підлогу. Мія опустилася навколішки поряд із Маріеллою, перевірила, чи ткаля ще дихає, і прикрила понівечену шкіру жінки пошматованими рештками її ж одіяння. А тоді схилилася над головою Марія та обережно промовила:
— Промовцю, це Мія. Я збираюся вас розв’язати. Ваша сестра жива, з нею все гаразд. І хай там що ви можете побачити, мені треба, щоб хвилину чи дві ви нікого не вбивали, згода?
Марій у відповідь рохнув, кивнув. Мія перерізала його пута, зняла пов’язки з рота й очей. В одну мить промовець уже опинився на ногах, обличчя викривлене, руки здійняті вгору. Над басейном виросли криваві щупальця, вони звивалися по-зміїному, загострювались списами. Погляд альбіноса впав на сестру, на хлопця поруч, що погрожував забрати її життя…
Озрік знову спробував підвестися — зі стогоном, стискаючи зуби. Марій здійняв руки над головою й пальці його скривились, немов у лялькаря над маріонеткою. З басейна ринули криваві смерчі, схопили Озріка за зап’ястки, ноги, кинули його на вкриту каменем підлогу й потягнули в червінь.
— Я сказала не вбивати його!
Мія стиснула руку промовця й смикнула чоловіка обличчям до себе. А промовець помахом пальців кинув кривавий зашморг навколо Міїної шиї та підняв дівчину вгору. Вона хапнула повітря, задихаючись, ноги хвицали повітря. Десяток тіней ринулись через кімнату до Марія, схопили його за руки, кінчики їхні загострилися, як голки, і погойдувалися за дюйм-два від промовцевих очей.
— Відпустіть мене, — каркнула Мія. — Я вам життя щойно врятувала. Життя вашої сестри. Ми, холера, на одному боці. І Озрік нам потрібен живим, щоб дізнатися, що там нагорі відбувається.
— Хіба то не ясно? — вишкірив зуби Марій. — Люмінатії прийшли по володаря Кассія. Що ще нам треба взнати?
— Відпусти. Мене. Уйобку.
Марій зневажливо підсміхнувся. Та хват навколо Міїного горла послабився, щупальце обережно опустило дівчину на кам’яну долівку й ковзнуло назад до басейну. Промовець змахнув рукою, і на поверхню виринув Озрік — хапаючи ротом повітря, пускаючи криваві бульки, коли він промовив:
— Міє, будь ласка…
Та його знову накрило з головою кривавим потоком.
— Марію, вам з Маріеллою треба звідси забиратися.
— І куди ж нам іти? — різко спитав він. — Між нами зачаївся зрадник. Пробі, люмінатії вже взнали про кожну каплицю звідси й до Богодола.
— Але це ж не значить, що всі вже захопили. Це малоймовірно, вони б не стали так ризикувати. Приз тут — володар Кассій, і їм не можна дозволити забрати його до Богодола. Якщо вас тут не буде, у них тільки один шлях назад до цивілізації лишиться.
— Шерехпустка, — промовив Марій.
— Саме так. Тож припиніть вийобуватися й забирайтеся звідси.
— А ти що чинитимеш, мала темрянице? Власноруч армію винищуватимеш?
— Це ж моя гризота, хіба ні?
— …наша гризота…
Погляд Марія не відривався від Міїних очей. Голос його був холодний і твердий, наче камінь.
— Цей пес погрожував сестрі любій, сестрі моїй, мала темрянице. Був би я тобою, мав би життєву потребу в його знаттях, далебі, постарався б запитання хутко ставити.
Марій ліниво змахнув рукою. Озрік знову випірнув з крові, він кашляв, булькав, ледь лишався при тямі.