— Почуй мене, Ніє. Почуй мене, Матінко. Ся плоть — учта твоя. Ся кров — вино твоє. Се життя та кінець його — мій тобі дарунок. Прийми його.
Не-кіт у неї під ногами звівся, збрижився, жадібно ковтаючи солдатів передсмертний жах. І дівчина відчула її навколо себе. Пітьму. Шепітливу. Підбадьорливу.
Вона раділа.
Мія розкинула руки, наказала тіням звестися, огорнути тіла й затягнути їх у пітьму. Їй майже кортіло лишитися тут і подивитися, як повернуться їхні товариші й на місці зниклих знайдуть лише криваві плями. Подивитися, як пускають коріння перші насінини страху, як ці чоловіки зрозуміють, наскільки ж далеко лишився їхній дім. Що Пітьма навколо не просто сердита. Вона ще й голодна.
Вона кинулася сходами вгору, на верхньому майданчику зустріла ще двох солдатів, подарувала їм таку ж кончину, як і тим унизу. Тут, у череві гори, вони здавалися такими дрібними. Позбавлені отих своїх мечів із сонцекриці, білих обладунків та плащів, що нагадували багряні ріки. Лишень крихітні людиська, чиєї віри у Всевидючого забракло, щоб захистити їх від його судженої. Та від тієї, кого вона позначила. Тієї, кого вона обрала тут, у її власному домі. На її вівтарі. У її храмі.
Коли вони її нарешті засікли, Мія вже майже до Зали Жалоби дійшла. Вона тихенько прикінчила двох легіонерів, але не помітила двох інших, що згори спускалися. Почула крики тривоги й вчасно озирнулася, щоб побачити, як до неї біжать люмінатії. Вона низько присіла й розпанахала одного з них від коліна й до паху, перерізавши стегнову артерію й лишивши стікати кров’ю на підлозі. Та інший ударив її дрючком у скроню, і дівчина заточилася, огорнула його ноги пітьмою, ковзнула чоловікові за спину й з пів дюжини разів занурила в неї ніж. Та тепер вона чула більше криків, більше гучних кроків.
Зі сходів на неї кинулися ще з пів десятка люмінатіїв, а поміж ними сам Альберій — очільник центурії. Либонь, вона могла б накинути на себе плащ із тіней і прослизнути повз них непоміченою. Та думки про зраду Ешлін, про те, що та з Тріком зробила, про оцих покидьків, що захопили місце, про яке вона вже звикла думати як про дім, — усі ці думки палали в неї в грудях так дужо, що її це майже лякало.
Тепер жодних втеч. Жодних хованок.
— Ну гаразд, мудачки, — шепнула вона. — Ходіть за мною.
Легіонери побачили її й застережливо заволали. Вона витягнула кинджал зі смертекості. У другій руці — ніж Озріка. Коли вона вишкірила зуби, засохла на губах кров тріснула, а коли кинулась сходами вгору, щоб перехопити солдатів, — навколо зануртували тіні. Альберій та легіонер, який поруч стояв, плечі мали широкі, що ті будинки, дрючки та щити вони здійняли вгору. Центуріон примружився в пітьмі — дивився на неї, на ніж у її руці, що забрав його око. І нарешті його бліде обличчя осяяло впізнання.
— Ти… — видихнув він.
Центуріон торкнувся чола трьома пальцями й виставив їх проти Мії.
— Люмінус Інвікта! — проревів він.
Мія безгучно закричала, серце заспівало, коли вона здійняла ножі. Люмінатії ревіли у відповідь, котилися сходами вниз до вкритого кров’ю демона, здіймали пальці, та очі їхні більшали, коли дівчина ступала
у тінь
під ногами
й виходила з тіней у них за спинами
і продовжувала бігти.
Люмінатії незграбно зупинилися, найостанніший із солдатів дивився, як вона зникає на сходах. Альберій зревів, і вони кинулися в погоню, подалі від широких коридорів, у самісіньке серце гори. Попереду Мія побачила ще чотирьох люмінатіїв, що побігли до неї. Вона гнала вперед, ножі її сяяли. І щойно вони наблизилися, щойно здійнялися дрючки, вишкірилися зуби, вона знову ковзнула
крізь тіні
й випірнула з пітьми за їхніми спинами.
Вони розвернулися й остовпіло дивилися на неї, поки вона зігнулася вдвоє, спиняючись, щоб дихання відновити. Десь на відстані дзвеніли розлючені крики Альберія. Мія випросталася, здійняла «паці» вгору, послала повітряний поцілунок і знову побігла.
Коли вона дісталася до місця, за нею вже тридцятеро чоловіків гналися. У глибині Тихої Гори лунало все більше криків, усе більше тупоту ніг, що наближався й наближався. Мія кинула погляд через плече, побачила лють та смерть у їхніх очах, призупинилася, щоб розчахнути величезні подвійні двері, ковзнула досередини, зачинила двері за собою, розвернулася й побігла.
Прямо в пітьму читальні.
Люмінатії ввірвалися до приміщення, двері рвучко розчахнулися й врізалися в невеличкий дерев’яний возик з написом «ПОВЕРНЕНІ КНИЖКИ», що стояв — доволі недбало, як може здатися — прямо під дверима.