Стайні перетворилися на бурхливе море людей, тварин, куряви. Штин поту, крові та лайна, короткі вигуки центуріонів, белькотливе мукання стривожених верблюдів і над усім цим — юстицій Рем. І його рев.
Мія тільки раз пробувала когось сховати під своїм плащем, та Трік був височезним, а і Наєв, і Джессаміна — десь уполовину нижчі за нього. Тож тріо лишило поранених Рук позаду й потайки рушило сходами вниз до стаєнь. Джессаміна позирнула на неспокійний натовп і зітхнула:
— Прірва й кров, ми спізнилися.
Люмінатії вже змогли прочинити ворота Тихої Гори, і з Шерехпустки линуло сліпуче світло та цівочки порохняви. Солдати запрягли верблюдів у дві валки фургонів і скерували їх до пагорбів назовні, інші люмінатії сідлали окремих тварин і тягнули їх за поводи. Більшість солдатів раніше й в очі не бачила верблюдів, і весь процес тривав довше, ніж вони очікували, як видно з волань згаданого юстиція. І все ж таки від втечі люмінатіїв відділяло тільки кілька митей.
Мія бачила, як до переднього фургона повантажили сім зв’язаних постатей з мішками на головах. Навіть з прихованими обличчями впізнала вона їх в одну мить. Клір, стрункий хлопець, мабуть Цить, і нарешті — фігура, замотана в кокон із мотузок та кайданів, яку ніс один з найкремезніших люмінатіїв, яких вона за все життя бачила.
— Володар Кассій, — видихнула вона.
— Чорна Матінко, — засичала Джессаміна. — Вони повбивали інших верблюдів.
Мія глянула на стійла й побачила, що Джессаміна має рацію: усіх тварин, яких не запрягли у фургони й не осідлали солдати, було вбито. Вона тихенько вилаялась, видивляючись у кам’янисті пагорби біля підніжжя Тихої Гори.
— Наєв, коли ми вперше тут опинилися, навколо гори були якісь чари. Збентеження і щось на взір…
— Розбрат, — сказала Наєв.
— Ага, це воно. Чи цей ефе…
— Ні, — зітхнула жінка. — Він торкається тільки тих, хто шукає входу до гори непроханими. А ці люди намагаються з гори виїхати. Розбрат на них не вплине.
— Срань, — прошипіла Мія. — То як нам за ними гнатися?
— Просто проведи нас нишком до фургона завдяки оцим тіньочарам, — сказала Джессаміна.
— Вони вже назовні. Усередині гори я таку силу маю, бо тих стін ніколи світ сонць не торкався. Але надворі… Не думаю, що в мене стане сил нас усіх приховати. Якщо нас помітять, то вб’ють, як отих зайвих верблюдів. Та й фургони повнісінькі. Не схоже, що там є місце, де можна сховатися.
Мія правду казала: нехай події в читальні та Залі Жалоби прорідили їхні лави, лишалося все ще більше сотні люмінатіїв і тільки шість фургонів. Ремових людей затиснуло між товаришами та припасами, потрібними, аби витримати кількатижневий перехід до Останньої Надії, як ті шматки солонини в бочці.
— От хуйня, — зітхнула Джессаміна.
— Ага, — погодилася Мія. — Повна.
Люмінатії повитягували кількох останніх верблюдів до пагорбів і видерлися тваринам на спини. Рем уже піднявся на перший фургон, і крізь куряву, що здіймалася довкруж, Мія помітила Ешлін — з почервонілими очима, розлючену, вона стояла на даху фургона й спостерігала за виходом з Тихої Гори. Від тих пів дюжини солдатів, яких Мія лишила покаліченими в покоях Марія, дівчина мусила дізнатися, що сталося з її братом. Ешлін знала, що Озрік мертвий. Ба більше, вона знала, що винна в тому Мія.
Дівчина прогарчала щось до Рема, але у відповідь почула тільки рев. Хай як вона допомогла їм у захопленні Церкви, та схоже було, що юстицій не збирався терпіти прочухана від якоїсь там єретички сімнадцятирічної.
Я рада, що буду шипом у тебе в боці, сучисько…
Вивели останніх верблюдів. Опустили тенти фургонів, перевірили упряж. Наєв промурмотіла молитву й наготувалася кинутись уперед, та Мія схопила її за руку.
— Ти не можеш вийти назовні.
— Ми не можемо дозволити їм утекти, — просичала жінка.
— Наєв, їх забагато. Вони нас заріжуть, коли ми й десяти кроків не зробимо.
— Ми не можемо просто отак сидіти! — плюнула Джессаміна.
Мія прикусила губу. Оцінила стофутову відстань до останнього з фургонів.
— Я зможу, — промовила вона. — Вони мене не побачать. Я зможу потрапити до фургона.
— І що там зробиш? Одна-однісінька сотню люмінатіїв переріжеш?
Міїна тінь збрижилась. Повітрям майнув холодний вітерець.
— …вона ніколи не одна…
Мія глянула на не-кота, що метляв туди-сюди хвостом. І отам, у тінях, поки вони скорчились у куряві й пітьмі, у голові Мії нарешті зійшлася головоломка. Останній шматочок, остання думка, остання відповідь опинилася на своєму місці.
Клац.