— Я знаю, як їх зупинити, — видихнула вона. — Ти зі мною?
Пан Добрик запитливо похилив голову набік.
— …завжди…
Не встигли Наєв із Джессаміною й слова промовити, як Мія вже кинулась уперед; вона розривала тіні й огортала ними плечі, вибігаючи зі стаєнь на відкритий простір. Фургони вже вирушили, бруд та порох набивалися їй до рота, до очей, і бігла вона майже наосліп — такою собі невиразною розмитою плямою на тлі куряви. Шкандибала крізь морок, повз неясні постаті люмінатіїв на верблюдах, до останнього із фургонів, напхом напханого буркотливими, заюшеними кров’ю солдатами. Покладаючись на чуття, Мія ковзнула під фургон, прокралася вперед, зачепилася за передню вісь і завмерла в засідці.
Фургон зі скрипом підстрибував нерівним схилом, погоничі безжально підганяли верблюдів канчуками. По всьому видно було, що Рем зі своєю здобиччю старається якнайшвидше від’їхати подалі від Тихої Гори. Може, юстицій і був по-своєму хороброю людиною, — коли вбивав кошенят чи кидав дітей у канали, — але, коли плани його сходили нанівець, схоже, те саме відбувалось і з його готовністю до протистояння.
Або, може, Скаева просто настільки хотів схопити володаря Кассія, що Мії годі було собі й уявити.
Дівчина прилипла до дна фургона, наче та п’явка. На якийсь час їй чужі погляди не загрожували, тож вона скинула плащ із тіней і зосередилася на тому, щоб триматись міцніше. Її підкидувало й трусило, гепало й било, і всю дорогу спина та зад у неї криком кричали. Курява вкривала язик, склеювала очі, припорошувала підсохлу кров у волоссі. З пів десятка разів вона вже мало не зривалася, заплющувала очі й молила про силу. Здавалося, що поїздка тривала цілу вічність.
Коли від Тихої Гори їх уже відділяли добрі п’ять чи шість годин, горбиста земля почала вирівнюватися й поїздка вже не аж настільки тортури нагадувала. Пісок став м’якшим, і погоничі відклали батоги. Верблюди пішли чвалом, а фургони тягнулися за ними так швидко, як тільки могли.
Ану подивимося…
Хоч у небі лишався тільки Саан, як порівнювати з черевом Тихої Гори, світло все одно майже засліплювало, і Міїна сила стала кволою та нікчемною. І все ж вона потягнулася до мороку під дном фургона, знову огорнула його навколо плечей і міцно в нього вчепилася. Покликала тіні якомога голосніше, сподіваючись, що почує її і ще дехто.
— …а мені здавалось, що ти просила нагадати, щоб більше ніколи не прикликала темряву посеред цієї пустелі…
— А мені здавалося, що це жіночий привілей — думку свою міняти.
Пан Добрик спробував замуркотіти, у його голосі забриніло захоплене зачудування.
— …мені здається, ти рацію маєш…
Минуло ще кілька хвилин, і вона почула стривожений крик з переднього фургона. Човгання дошками над головою, голоси люмінатіїв.
— Клавдію, ти це бачив?
— Що це таке?
— Я ще одне бачу! Їх двоє!
— Ні, троє!
І з-під різкого тріску деревини, з-під цокоту коліс, з-під криків над головою Мії здалося, що вона почула віддалений рокіт. І крик з переднього фургона:
— Пустельні кракени!
Кощава, вкрита кров’ю дівчина вчепилася за свою жердину й посміхнулася. Дивитися вона не стала: навіть якби плащ із тіней не перетворював її на майже сліпу, курява від коліс та численних вершників усе одно б їй завадила побачити їх на такій відстані. Та, прислухаючись уважніше, вона їх почула, як чула того обороту, коли билася з Наєв посеред оцих самих пісків. Гуркіт величезних тіл, що пірнають крізь пустельні глибини. Слабке відлуння віддаленого громового рику.
Величенькі.
І прямують просто до них.
Мія навпомацки полізла під дном фургона до дерев’яної рогатини, за яку її фургон чіплявся до попереднього. Погоничі цієї миті шалено розмахували батогами, відчайдушно намагаючись обігнати велетнів, що гналися за ними. Мія знала, що Ешлін у курсі, які жахіття чигають у Шерехпустці та як їх відігнати, і так, ось він — страхітливий ритм залізної пісні. Люмінатії підхопились з усієї дурі лупити по тих клятих трубах, і Мія скривилась від шуму, що просто в неї над головою здійнявся. Вона поняття зеленого не мала, чи цей галас справді впливає на більших серед кракенів, та триклятий музикант на долю не покладався. Какофонія стояла така, що від неї вуха кров’ю мало не стікали, а Мія і без того кепсько почувалася. І тут, наче відголосок її власного настрою, дівчина почула ще один страхітливо-гуркотливий рик.
Тепер ближче.
— …ти їх дуже сердиш…
Мія сплюнула, бо в роті стільки пороху набилося, що й говорити заважав.