Дівчина дивилася, як чоловік шкутильгав через Міст Братів. Вона приспустила маску арлекіна, поки курила сигарилу, повітрям стелився пряно-гвоздичний дим. Від погляду на його гнилу посмішку та вузлуваті руки вона тремтіла, серце пускалося навскач, а все єство щеміло від бажання.
Її остання безніч у цьому місті. Якась її частинка не хотіла прощатися. Та перед тим, як піти, вона прагнула, щоб він дізнався. Бодай це вона йому завинила.
Поряд із нею на дах опустилася тінь, що набула котячої подоби. Тінь була пласка, як аркуш паперу, та напівпрозора, і чорна, як та смерть. Хвіст істоти майже по-власницькому огорнувся навколо щиколотки дівчини. Прохолодні води точилися з вен міста до океану. Усе було, як їй бажалося. Усе було, як має бути. Лишалося тільки молитись, аби не втонути.
— …ти певна?.. — спитав кіт, що був тінню.
Дівчина дивилася, як здобич її ковзнула до ліжка.
І повільно кивнула.
— Певна, — шепнула вона.
Кімната ця була маленька й погано вмебльована — більшого вона собі дозволити не могла. Та вона розставила трояндові свічки, лишила букет водяних лілій на чистих білих простирадлах, у яких відгорнувся кутик, наче припрошуючи лягти, і хлопець осміхнувся, дивлячись на всю цю цукеркову привабу.
Вона підійшла до вікна й позирнула на величне давнє місто Богоділ. На білий мармур, на вохряну цеглу, на граційні шпилі, що цілують випалені сонцями небеса. На півночі в полум’яне небо на сотні футів здіймалися Ребра. Вирізані в древній кості домівки глипали малесенькими віконцями. Від порожнистого Хребта розбігалися канали, їхні візерунки перетинали шкіру міста, неначе тенета божевільних павуків. Залюднені тротуари вкрили довгі тіні. Світло другого сонця зблякло, а перше вже давно зайшло, залишивши тільки понуре третє світило захищати світ червоним сяйвом від загрозливої безночі.
О, якби ж то тільки настала істиннотьма.
Якби це сталося, він її не бачив би.
Вона не мала певності, чи хоче, щоб він дивився на неї такої миті.
Хлопець, оповитий запахами тютюну й приємно-свіжого поту, обійняв її з-за спини. Руки його ковзнули її талією, пальці пронизували шкіру стегон кригою та полум’ям. Вона дихала все важче, вглибині її тіла здіймався древній дзвін. Вії трепетали, торкаючись її щік, наче крильця метелика, поки руки його окреслили округлі лінії її пупка, протанцювали ребрами й накрили груди. Коли він зітхнув у її волосся, у неї на шкірі повиступали сироти. Вона вигнула спину, міцно притискаючись до тверді його міжніжжя, одна рука заплуталась у його неслухняних локонах. Їй несила було дихати. Їй несила було говорити. Вона не знала, чи хоче, щоб це почалося, а чи скінчилося.
Дівчина розвернулася, їхні губи із зітханням зустрілися знов, а вона спітнілими й тремтливими руками намацала запонки на його пишних рукавах. Зірвала їх із сорочки, сильніше притиснулася вустами до його вуст й опустилась на ліжко. Цієї миті були тільки вона та він. Шкіра до шкіри. І вона вже не ладна була відрізнити свої стогони від його.
Той біль уже був нестерпним, вона сочилася ним, коли трепетними руками вивчала гладкі, як віск, вигини його грудей, твердий клинець плоті, що вказував на бриджі. Її пальці ковзнули всередину й торкнулися пульсуючого жару, твердого, як залізо. Так лячно. Так запаморочливо. Він застогнав уривчасто, як новонароджене лоша, коли вона почала пестити його, зітхаючи йому в уста.
Вона ще ніколи так не боялася.
Жодного разу за всі свої шістнадцять літ.
— Бля, ну-у-у… — видихнула вона.
Кімната ця була пишно обставлена — отак, як тільки багатії собі можуть дозволити. Та на бюрку стояли порожні пляшки, на столику побіля ліжка — зів’ялі квіти, від яких віяло затхлістю злигоднів. Дівчина знайшла розраду в тому, що чоловік, якого вона так ненавиділа, був такий багатий і такий безпросвітно самотній. Крізь вікно вона спостерігала за тим, як він виплутався із сюртука та прилаштував пошарпаного трикутного капелюха на спорожнілу карафу. Вона намагалася переконати себе, що подужає. Що вона тверда та гостра, як криця.
Влаштувавшись на даху навпроти, дівчина глянула вниз — на місто Богоділ: на заплямовану кров’ю бруківку, на приховані тунелі, на величаві собори з осяйної кості. Ребра прохромлювали небеса в неї над головою, від зігнутого Хребта розбігались переплетені канали. Залюднені тротуари вкрили довгі тіні. Світло другого сонця зблякло, а перше вже давно зайшло, залишивши тільки понуре третє світило захищати світ червоним сяйвом від загрозливої безночі.