На щастя, дізнатися відповідь їй ніколи не довелось.
Зрештою люмінатії в Ремовому каравані спостерігали за тим, як вона вбила понад шістдесят їхніх товаришів. Звісно, той факт, що ніхто з них не спинився, аби допомогти, заслуговує на увагу, та найкращі воїни Ітреї збиралися-таки помститися. З наближенням Міїного фургона солдати біля арбалетів почали стріляти. Сховатися під плащем з тіней Мія взагалі-то не могла, бо вона б нічого не побачила, тож і правити фургоном не вийшло б. Та навіть більше важило те, що, аби збагнути, де у фургоні сидить візник — і байдуже, невидимий він чи ні — провідним науковцем із Гранд-Колегіуму бути не обов’язково. Та схоже було, що юстиція Рема неабияк вразило, що якесь дівчисько власноруч повбивало пів центурії його найкращих бійців, і його більше цікавила втеча, а не помста. Тож, замість того щоб наказати своїм людям стріляти в оглашенну, яка заганяє своїх верблюдів так, що ті вже на піну зійшли, він наказав їм цілити по бідолашних верблюдах.
Оце вони й зробили.
Перший болт поцілив чільному верблюду в груди, і той похитнувся, наче дерево. Тварина заточилася, впала на коліна, завмерла разом з упряжжю, і на неї налетів наступний верблюд. З куряви вилетів ще один болт, потім третій, і в супроводі неприємного хрускоту кісток та ревіння стражденних верблюдів Міїн фургон перетворився на жалюгідне місиво, яке потягнуло вперед, перевернуло кілька разів і нарешті — з криками й кров’ю — кинуло на землю.
Мія злетіла в повітря, пролетіла добрі двадцять футів і зрештою зарилася носом у пісок. Падаючи на землю, вона спробувала пригальмувати плечем, від удару в неї вибило дух, у рот набився пісок, один з чобіт відлетів убік, вона покотилася й нарешті спинилася — лаючись, захекавшись — десь за сорок футів він свого знищеного воза.
Дівчина спробувала підвестися, у вухах дзеленчало, голова крутилася. Впала на коліна, коли з куряви вилетіло ще кілька болтів, і дивилася, як фургон Рема, а з ним — володар Кассій, клір та її помста женуть чвалом все далі й далі.
Вона впала рачки. Виблювала. Ребра в неї, здавалося, потріскалися, у роті було повно піску й жовчі. Дівчина ляпнулася долілиць, зариваючись пальцями в пісок.
Спочатку в неї сил не було навіть повзти.
Вона ж так близько була.
Так близько.
І от знову вона перечепилася через останню сходинку. І впала.
— Історія мого життя, — промимрила Мія.
Очі в неї заплющилися.
Вона зітхнула.
І запала темрява.
КАРМА
Штурханець.
Мія застогнала, не насмілюючись розплющувати очі.
У голові в неї гуділо, ребра нили, кожен подих здавався битвою.
Вона уявлення не мала, як довго отак валялася.
Кілька хвилин?
Кілька годин?
Відчувала, що сонця ще над головою, вони палали по той бік її повік.
Вона знала, що на неї чекає, якщо вона насмілиться ті повіки розліпити.
Поразка.
Її фургон розбився. Її верблюдів повбивали. Тиха Гора лежить за оборот ходу на схід, але вона така зранена, що пощастить, якщо зможе здолати цю відстань за два обороти, і це якщо припустити, що дорогою її ані кракени, ані шерех-мари не зжеруть. Дістатися звідси пішки до Останньої Надії неможливо, але…
Штурханець.
Щось м’яке, вологе, шерстисте. Лишає на її вустах густий і теплий слід. Якась дрібна діляночка мозку волала, що Щось велике й очевидно живе просто зараз її нюшить, а потому, цілком імовірно, планує з’їсти.
Очі дівчини зболено розплющилися. Вона засичала й примружилась, дивлячись на двійко широких ніздрів, що знову штурхнули її та вронили на губи — о втіха з утіх — нову порцію шмарклів. Величезний рожевий язик облизав здоровезні жовті зуби, і Мія повністю повернулася до тями й поповзла геть, здіймаючи хмару дрібного червоного пилу, поки нарешті не збагнула, що саме намагалося її з’їсти.
Кінь.
Вороний, лискучий, двадцять долонь заввишки.
Той кінь, за чиїм задом вона, правду кажучи, з превеликим задоволенням спостерігала кілька місяців тому.
Та зараз вона шкірилася. Рвучко підвелася й, похитуючись, сперлася на його бік, гладячи рукою, поки кінь видав звуки, що підозріло нагадували регіт.