— Даньйо, ти мусиш біля гарнізонної вежі бути, — почувся голос.
— Кінець Аа тобі в… — матюкнувся він.
Кресало випало в чоловіка з рук і дзенькнуло об землю. З тіней вийшла дівчина в чорному — тихо, як шепіт. Штормові вітри, що дули із затоки, ворушили довгу гривку, за якою ховався суворий погляд темних очей. Вона повільно нахилилася й підхопила кресальце. Підкинула в повітря, спіймала, стиснула брудним кулаком.
— Прірва й кров, дівчино, та я зі шкури мало не вистрибнув, — різко промовив шинкар. — Якого хуя ти тут нипаєш?..
Він змигнув, і ліве око оббігло її з голови до ніг трохи повільніше за праве.
— Гей, а я тебе знаю? Є в тобі щось таке знайомкувате.
Дівчина з усмішкою нахилилась уперед і витягла сигарилу з його губ. Піднесла куриво до власних вуст, сперлася на протилежну стіну й зітхнула, затягуючись так, наче від того життя її залежало. По правді, вид вона мала добряче пошарпаний, волосся позлипалося, шкіра брудна. Та фігура в неї була на рідкість гарна, а вуста такі, що матір рідну продаси, аби скуштувати.
— Даньйо, ти мусиш біля гарнізонної вежі бути, — повторила вона.
— Нашо?
— Щоб вечерю подати, якщо я правильно пам’ятаю.
Даньйо зміряв дівчину похмурим поглядом. Дрібна. Вполовину за нього молодша. Але було в ній щось таке. Мо’, то в очах діло. Щось, що змушувало його добряче нервувати, хоча він і не знав чому…
— Я їм більше не подаю, — сказав він. — Ґарібальді сказився після того, як він та хлопці усе там обгидили. Тієї безночі, коли в нього коня вкрали. Тепер вони самі собі їдло готують. Наказ центуріона.
Дівчина видихнула сірий дим.
— Либонь, що так мені й треба. Але це створює нам проблему.
Даньйо роззирнувся провулком, виразно усвідомивши, що він тут з цією дівчиною наодинці. І що озброєна вона краще за майже будь-кого, якщо йдеться про норми пристойності за межами гладіаторської арени. І що дивиться вона на нього так, як, йому здається, гадюка на мишу позирає.
І що вона ще жодного разу не змигнула.
— І шо то за проблема? — видушив він із себе.
— Даньйо, що ти чуєш? — спитала дівчина.
— Га?
— Прислухайся, — шепнула вона. — Що ти чуєш?
Даньйо спало на думку, що це якась дивна гра (але вже запевне — якась стрьомна), та він нахилив голову й дослухався, як вона й пропонувала. В Останній Надії було тихо, як у могилі, але для безночі це звичне діло. Більшість людей уже пішли з роботи й сидять поруч із вогнищами з питвом у руках. Він чув, як у гарнізонних стайнях буркотять верблюди. Як десь віддалік гавкає собака. Як вечір-вітер реве, як б’ється об берег прибій.
— Нічого такого, — знизав він плечима.
— Даньйо, у тебе в загальній кімнаті шість десятків людей. Може, вони й віддані служителі Всевидючого, але чи не мусять вони галасувати трохи більше?
Даньйо насупився. Тепер, коли вона це зауважила, його шинок і справді здавався куди тихішим, ніж належиться. Він не чув ані гучних закликів випивку принести, ані жоднісінької скарги на те, що він вийшов перекурити…
Гаразд, вона вийшла перекурити.
Дівчина висмоктала із сигарили останні ознаки життя, кинула її додолу й розчавила підбором. Потягнулася до рукава й витягла звідти довгий стилет, вирізаний, мабуть, зі смертекості. Волосся в Даньйо на карку піднялося сторч разом з його руками, і він покинув стан знервованості заради нестримного жаху. Дівчина підступила ближче, а він втиснувся спиною в стіну. Вона сунула руку за пасок і дістала одненьку скляну кульку — гладеньку, маленьку, ідеально-білу.
— Це шо таке? — спитав Даньйо.
— Млійка. Вчоробороту я таких пів торбинки мала. А тепер тільки одна лишилася.
— А д-де інші?
— Розчинила в юшці, що ти на вечерю варив.
Даньйо ризикнув і кинув погляд через плече до шинку. Тихо, як у гробівці.
— А тепер наша проблема от у чім полягає, — промовила дівчина. — Передбачалося, що одразу після того, як ти подаси вечерю тут, то підеш подавати до гарнізону. А потому передбачалося, що ти повернешся сюди й побачиш, що кожен солдат лицем у юшці спочиває.
— Ти їх приспала?
Дівчина глипнула на ніж. Знову глянула Даньйо у вічі.
— Ненадовго.
Даньйо спробував щось сказати й зрозумів, що язик у нього до піднебіння приклеївся.
— Та оскільки ти більше не подаєш вечерю в гарнізоні, у мене виникла потреба в чомусь, що увагу відволіче. А в тебе може виникнути бажання піднятися нагору й зібрати все цінне, що ти маєш… у своєму безперечно прекрасному закладі.
Даньйо насилу ворухнув язиком.