— Нашо? — спромігся він.
Дівчина простягнула долоню, на якій лежало його власне кресало. Ліниве око Даньйо спинилося на кремені раніше за інше й сильно побільшало в розмірі. Голос його перетворився на каркання:
— О ні…
— Якщо я виживу, то подбаю, щоб Багряна Церква компенсувала твої втрати. Якщо ні… — дівчина знизала плечима й сухо посміхнулася. — Ну тоді вибачай.
Вона пильно подивилася на Даньйо й викресала іскру.
— Ти краще хутчіш. Не тільки секунди згорають умить.
Золоте вино в льохах Даньйо найкращим вінтажем назвати було складно. Правду кажучи, воно більше розчинник для фарби нагадувало, аніж віскі. Клієнти про те не знали, та раз на рік Даньйо використовував той трунок, щоб відчистити горщики, і після цього кухонне начиння завжди аж сяяло. Та є в міцних напоїв прекрасна риса, яка не залежить від того, наскільки кепським було виробництво чи жахливим — смак.
Горять вони пречудово.
Коли Мія дісталася до гарнізонної вежі, над дахом «Старого Імперіалу» вже клубочився дим. Дівчина обійшла стайні й піднялася до заднього віконця. Вежа здіймалася вгору на добрі тридцять футів і вікон на горішніх поверхах не мала — Мія була майже певна, що саме там клір і володаря Кассія й тримають. Вона припустила, що зараз вони перебувають у тому ж стані, що й дорогою від Тихої Гори: роти зав’язані, у кайданах — та треба було переконатися. Противник має над нею страшенну чисельну перевагу, й околиць вона не знає. Спалити більшість Ремових людей живцем, щоб відволікти увагу, здавалося хорошим способом убити двох зайців одним пострілом.
Чи шість десятків, як у цьому випадку.
По правді, вона навіть не була впевнена, що млійка в юшці розчиниться, та спробувати здавалось кращою ідею, ніж увійти до «Імперіалу», жбурляючись жменями чароскла. Вітер розносив сморід обгорілої плоті, дим здіймався у випалені сонцями небеса крученим стовпом, та якщо вона й відчувала якусь провину за долю, якою обдарувала люмінатіїв, то її швидко змило думкою про смерть Тріка та інших у череві гори.
Вона вже пів шляху вгору стіною сторожової вежі здолала, коли легіонер, що чергував нагорі, здійняв тривогу: він калатав у важкий латунний дзвін і волав: «Пожежа! Пожежа!». Мешканці Останньої Надії випорснули крізь двері своїх домівок, центуріон Ґарібальді непевним кроком вийшов на вулицю й вилаявся, а Мія прослизнула поміж зубців баштової стіни й перерізала чатовому горло від вуха до клятого вуха.
Вона накинула на себе тіні й підняла ляду ще до того, як тіло на долівку впало. Зістрибнула на горішній поверх, побачила там двоярусні ліжка, шафи й самотнього п’яненького легіонера, що підводився з матраца, аби подивитися, що там коїться. Її гладіус допоміг чоловіку влягтися на місце, і вона накрила його лице закривавленою ковдрою, шепочучи молитву до Нії. Ковзнула сходами поверхом нижче й тихенько вилаялася, коли побачила, що й там нічого нема, окрім спільної вітальні. Дівчина визирнула крізь вікна долішнього поверху й побачила, що біля передніх дверей стоять четверо легіонерів — схоже, що Рем, Ґарібальді та решта кинулись до «Імперіалу». Лишилось обшукати тільки одне місце, і Мія відчинила двері до льоху та пірнула в темряву.
Дві аркімічні сфери сіяли благеньке світло поміж винних бочок та полиць, дерев’яних підпорок та людей, що вкупі трималися. Троє люмінатіїв розсілися навколо перегорнутого ящика й сварилися над колодою карт. Коли вона ввійшла, усі троє глянули на неї. Там було надто темно, аби щось з-під плаща побачити, тож вона відкинула його вбік і жбурнула одну з останніх кульок оніксового чароскла. Над картковим столиком здійнявся чорний дим, «жебраки» та випивка розлетілися навсібіч, а Мія зістрибнула зі сходів з клинками наголо й безгучно кинулась на найближчого чоловіка.
Хай навіть світло було тьмяним, та вона все одно відчувала їхні тіні, тягнулася до них і по черзі приклеювала їхні чоботи до підлоги. Попри здивування, головний між ними бився наполегливо, він кляв її єретичкою та обіцяв, що скоро вона зі своєю темною матір’ю зустрінеться. Та, попри всю браваду, таки впав з її мечем у череві, притискаючи руки до розірваної кольчуги й кличучи власну мамку, і кров його пофарбувала каміння на червоне. У другого солдата Мія жбурнула жменю метальних ножів, два з них влучили в ціль і кинули чоловіка на землю. Третій спробував утекти, він смикав чоботи й якраз намацував пряжки, коли вона виринула в нього за спиною і занурила меч йому між ребер, прохромлюючи кольчугу й груди наскрізь. Він упав без звуку, з докором у розплющених очах.
Мія закрила ті очі зі ще однією шепітливою молитвою.