Вона побачила їх — крізь звивистий дим, крізь штин крові. Сім зв’язаних постатей у кутку. Шахіда Аалея — у путах, із зав’язаним ротом. Павуковбивця — вкрита синцями й непритомна. Соліс — побитий майже до смерті, обличчя — місиво пурпурових рубців. Цить, Мишолов та Друзілла — усі при тямі, усі із зав’язаними ротами. І нарешті — володар Кассій з блискучим, сповненим болю поглядом темних очей. Чорний Принц. Володар Клинків. Коли Мія подивилася на нього, її пробрало те саме млосне відчуття, що й під час попередніх зустрічей. Нудота. Запаморочення. Страх. Це було майже боляче. Поруч із ним матеріалізувалася темна постать і вишкірила чорні ікла.
Затьмара.
Тіньововчисько підступилось до Мії, наїжачивши карк. Пан Добрик у її тіні аж роздувся, він завивав і шипів. Створіння витріщалися одне на одного, поки Мія не засичала:
— Ви, двоє, ану приберіть усе назад у штани.
— …ДУРНЕ ДИТЯ, Я ШТАНІВ НЕ МАЮ…
— …і більше тобі нема чим похвалитися…
— Годі, Пане Добрику.
Не-кіт сердито замовкнув, і погляду володаря Кассія було достатньо, щоб те саме із Затьмарою сталося. Мія присіла поруч із членами кліру, розрізала шмату, що затуляла рот матінки Друзілли, і витягла кляп.
— Аколітко Міє, — зашепотіла вона. — Приємна… несподіванка, оце вже певно.
Мія позвільняла від кляпів Мишолова, Аалею і — останнім — володаря Кассія. Чоловік мав такий вигляд, наче його за тренувальний манекен мали: губи набрякли, очі запливли чорним, щока розпанахана. Та навіть коли кляп зник, Володар Клинків жодного слова не промовив.
Мія намагалася не звертати уваги на хворобливе відчуття, що здіймалося в присутності цього чоловіка, на громове калатання серця об ребра. Вона глянула на кайдани, на мотузки, якими всі були зв’язані, й узялася пиляти пута Кассія кинджалом зі смертекості.
— Треба вас звідси витягти, — шепнула Мія. — Я їх відволікла, але ненадовго. Ви можете йти? А краще — якщо бігти?
— По всьому видно, що люмінатії планували привезти нас живими, — з присвистом промовила Друзілла. — Та Соліс у поганому стані, а після того, як Мишолов вчоробороту вислизнув зі своїх мотузок, добрий юстицій додав певності в тому, що найближчим часом він нікуди не втече.
Мія оглянула Шахіда Кишень і звернула увагу на дивні кути, під якими в нього гомілки стирчали.
— Чорна Матінко. Він вам ноги переламав.
— І пальці, — скривився Мишолов. — Доволі… неспортивно, як на мене.
Мія перерізала їхні мотузки, та гарнізонні кайдани були міцнішим горішком. Вони були важкі, залізні й закривалися на ключ, який, схоже, жоден із трьох солдатів, що їм вона подарувала кончину, при собі не мав. Усіх представників кліру скували в зап’ястках та щиколотках, і якщо їх не звільнити, вони хіба що човгати зможуть.
— От срань, — видихнула вона. — У мене при собі відмичок нема.
— У моєму чоботі, — шепнув Мишолов з примарною посмішкою. — Лівий підбор.
Після Мишоловового натяку Мія підхопилась ламати підбор його лівого чобота. Вона промимрила вибачення, коли ворухнула його гомілку, а чоловік зашипів від болю. Всередині вона знайшла кілька відмичок і маленький спіральний штир та взялася за кайдани Кассія. Хай який він побитий, але Володар Клинків зміг би підтримувати Соліса, а Аалея, Павуковбивця й Цить допомогли б Мишолову. Питання в тому, що їм робити: підібгати хвости й утекти чи залишитись і битися? Соліс та Мишолов не в змозі їхати верхи, а в неї нема шансів спорядити караван так, щоб люмінатії не помітили. Але виступити проти дюжини чоловіків, озброєних сонцекрицею? Та хтось із них будь-якої хвилини може зазирнути сюди…
— Прірва й кров…
Зачувши шепіт, Мія озирнулася через плече й побачила постать, що стояла на верхній сходинці. Запилюжені чоботи. Кинджали на поясі. Біляві бойові коси. Широко розплющені блакитні очі.
— Ешлін…
Мія витягнула руку, намацуючи тінь у дівчини під ногами. Але, не кажучи ні слова, та розвернулася й відстрибнула сходами вгору, зникла з очей, і її чоботи затулили світло, що сіялось крізь мостини, коли Ешлін кинулася до виходу з вежі.
— От срань, вона ж їх попередить…
Мія кинула відмички на коліна Кассія, незграбно звелася на ноги й чкурнула слідом за Ешлін. Перестрибуючи через дві сходинки, опинилася на світлі сонць якраз тієї миті, коли четверо люмінатіїв, що чергували біля дверей, кинулись крізь них, а Ешлін мчала, здіймаючи куряву, до «Старого Імперіалу» й волала.
Ці люмінатії були місцевими і, на відміну від утікачів, кожен був озброєний сонцекрицею. Мали вони на собі й обладунки, нехай навіть вкриті порохнявою з пустищів, а плюмажі на шоломах були брудно-червоного відтінку. Вони з криками оголили мечі, і сонцекриця спалахнула тієї миті, коли вони забігли до приміщення. Коротка відстань. Важко озброєні противники в обладунках. Жодної тобі переваги несподіванки, ще й мечі, які пройдуть крізь неї як крізь гарненьке маселко.