Такі шанси Мії були не до шмиги.
Вона кинула на підлогу кульку оніксового чароскла, розвернулася й кинулась до сходів. Кашляючи і відпльовуючись, люмінатії побігли за нею крізь густу імлу, гучно наказуючи спинитися. Коли Мія рвонула вже на третій поверх, швиргонула в легіонерів жменю рубінового чароскла, кульки врізалися в люмінатія, який першим біг, і рознесли його по всій кімнаті. Вкриті опіками й кров’ю, три інші легіонери переслідували її вже обережніше, на третій поверх вони піднялися, затулившись щитами. Остання Міїна кулька з чароскла розплавила їхні щити, один з останніх метальних ножів поцілив солдату в горло, і той упав навколішки, затискаючи розкраяну гортань. Мія глянула на мотузкову драбину, що вела на дах, і задумалась, чи встигне вона піднятися до того, як два останні солдати стягнуть її донизу. Та натомість потягнулася до тіней, що повільно повзли долівкою…
Люмінатій, який тримався позаду, впав на землю із заскоченим виразом: чотири фути сонцекриці розітнули його голову майже надвоє. Мізки й кров порснули на стіну, а тіло ще зробило кілька кроків уперед, заливаючи тим, що в ньому лишилося, підлогу. З-за спини легіонера виринув володар Кассій — обличчя суворе, вкрите синцями, у примружених темних очах бринить холодна лють. І поки Мія спостерігала за ним з переляканим благоговінням, Кассій стиснув пальці лівиці, й тіні в кімнаті ожили, вони звивалися по всьому приміщенню, наче ті змії. Одним помахом руки Володар Клинків вирвав меч із руки останнього легіонера й беззвучно ввігнав довгий сонцекрицевий клинок солдату глибоко в шию.
Хоч би що там казали поети, люб’язне панство, аби начисто знести людині голову, треба й замахнутися добряче, й руку міцну мати. Та Володар Клинків, як видно, був не в найкращій формі. І все ж, коли солдат заточився і впав, голова його на шиї трималася тільки на пошматованій стрічці плоті й кількох скалках роздроблених кісток. Тіло легіонера ще якийсь час звивалося на підлозі, поки не змушене було визнати сумну правду: воно померло.
Мія глянула на тіні, що здійнялися за Кассієвим наказом. Вона все ще мала оте болісно-слизьке відчуття в животі, а під ногами в неї тремтів Пан Добрик.
— Гарний фокус, — промовила вона.
— Фокус? — Володар Клинків здійняв брову. — Ти це отак називаєш?
— Коли ми зустрілися в Богодолі… коли ви поруч зі мною… — Мія потрусила головою. — Ви те саме відчуваєте, коли ми поряд? Нудоту? Переляк?
Кассій зачекав довгу мить і лише потім відповів:
— Я відчуваю голод.
Мія кивнула. У роті в неї пересохло.
— А ви знаєте, звідки він?
Володар Клинків виразно подивився на мертві тіла на підлозі. На стіни навколо.
— Либонь, це не найкраще місце для розмови?
— Ви мені відповіді заборгували. Гадаю, тепер я вже на них заслуговую.
Наче за закликом, під ногами Кассія матеріалізувалась постать Затьмари. Пан Добрик тихо зашипів, та, коли тіньововчиця заговорила, її голос лунав немов з-під підлоги.
— …ВОНИ НАБЛИЖАЮТЬСЯ, КАССІЮ. СВІТЛОНОСЕЦЬ ТА ЙОГО ПРИСПІШНИКИ…
Володар Клинків глянув на Мію. Кивнув на сходи.
— Ходімо, — мовив Кассій. — Позбавимося тих шавок. Усі відповіді я тобі дам після ініціації.
— Ініціації? — спохмурніла Мія. — Але ж я провалила останнє випробування.
Губи Кассія скривила тонка посмішка.
— Твоє останнє випробування чекає на тебе внизу, сестричко.
— Сестричко?
Кассій уже зник, безгучно спускаючись сходами. Мія поспішила слідом за ним, почуваючись — попри всі тренування — наче п’яниця, що ледь на ногах тримається. Навіть побитий до півсмерті, катований та виснажений, Кассій рухався, немов тінь. Чоботи його ступали кам’яною долівкою без звуку. Кожен порух його був гранично точним, нічого зайвого, нічого показного, демонстративного. Волосся стелилось за ним, немов тут вітер дув, чужий меч блищав у руці, коли він штовхнув двері й вийшов на вулицю.
А там уже чекала дюжина люмінатіїв. Центуріон Ґарібальді, який невпевнено примружився на Мію, немов намагаючись упізнати. Жменя важкоозброєних легіонерів, у їхніх руках палає сонцекриця. Юстицій Рем — пошрамована й незграбна гора в людській подобі, вдягнена в обладунки зі смертекості, — дивився на Кассія примруженими вовчими очима, а за Ремом, позираючи на Мію із сумішшю ненависті й захоплення…