— Міє, мені прикро, — зітхнула Еш.
Рем, не ймучи віри очам, дивився на Ешлін.
— І ти цю штуку весь час при собі мала? Ти могла цьому будь-якої миті край покласти? Ах ти ж зрадницька мала…
— Пішов нахуй, богомольничку, — вишкірила зуби Ешлін. — Я тут не заради твоєї осяйної республіки, і мені не всралися ані ти, ані твої люди. Якщо я хотіла туз у рукаві сховати, то моє діло. І якщо ти раптом не помітив, саме це твоє жалюгідне життя порятувало. То, може, ти краще б не бекав, а вбив би дівчину, що тебе вколошкати намагалась, та пішов би перевірити, чи решта кліру все ще під замком сидить? Хіба що ти й ця премила купа ідіотів їх теж випадково прибити хоче?
Хай вона була щонайменше на фут нижчою, Ешлін дивилася на Рема згори вниз. Рем загарчав і пішов до Мії, піднісши вгору полум’яний клинок.
Мія позадкувала крізь болото. Біль розривав її на шматки, вона навіть підвестися не могла. Тепер її жилами струменів жах, він ревів у скронях, тривожно волав, що отак воно все й скінчиться. Усі ті милі, усі роки. І все завершиться тут? Отак, із борсанням у болоті посеред якоїсь дупи світу, коли нема сил навіть меч здійняти?
Отак?
Зуби стиснулись. Очі сповнили злі сльози.
Ось отак?
Світло засліплювало, хоч би куди вона глянула, — то було все одно що прямо на сонця глядіти. Роздивитися вона могла тільки тьмяні силуети. Просто перед нею стала Ешлін, у руці в неї яскраво палало Світло. За дівчиною височів Рем, і в руці його сяяло не аж таке яскраве світло. Поранений люмінатій стогнав на землі. Страх володаря Кассія приєднувався до її власного.
Ніколи не сахайся. Ніколи не страшися.
Вона струсила головою. Витріщилася на силует Рема. Змусила себе подивитися йому у вічі. Щоб показати: не важить, наскільки це боляче, не важить, що серце її знає, що то брехня…
— Я тебе не боюся, — просичала вона.
І почула тихий смішок. Менш яскраве світло здійнялося вгору.
— Люмінус Інвікта, єретичко, — промовив Рем. — Я перекажу вітання твоєму братові.
Ці слова вразили Мію значно більше за світло Трійці. Її шлунок перетворився на воду. Що це він каже? Йоннен помер. Так Міїна матінка сказала. Того приходу істиннотьми, коли вона зруйнувала Філософський Камінь, коли стояла на сходах Гранд-Базиліки і програла цьому самому покидьку, цьому самому триклятому світлу. А потім плакала на трибунах над тим місцем, де помер її батько. Меркуріо був поруч, коли вона шепотіла:
«Так яскраво було, — шепнула вона. — Занадто».
Старий усміхнувся. Поплескав її по руці.
«Що яскравіше світло, то глибші тіні».
Ешлін стояла перед нею, Трійця палала в неї в руці. Поряд із дівчиною бовванів Рем, високо здійнявши меч. А за ними розляглася Міїна тінь, торкаючись тіні юстиція. Чорна. Звивиста. Та перед лицем цього жаского світла — темніша, ніж будь-коли.
Дівчина потягнулась до неї. Зуби стиснуті. Очі заплющені. Відчула темряву зовнішню, темряву внутрішню. І вона стиснула кулаки, високо здійняла кинджал
ступила вперед
до власної тіні
і вийшла з тіні юстиція в нього за спиною.
Тіло його затуляло світло Трійці, сліпуче сяйво перетворило чоловіка на кремезний силует. Вона замахнулась клинком, тим клинком, що її мати тримала біля горла Скаеви, тим клинком, що ним Пан Добрик обдарував її в пітьмі, тим клинком, що рятував її життя раніше й робить це знову, вона замахнулась і занурила ніж по руків’я в Ремову шию.
Юстицій схопився за діру, яку вона в ньому зробила, кров фонтаном порснула між його пальцями. Мія, залита червінню, відсахнулась назад. Світло все ще пекло. Очі примружені. Сплутані пасма волосся затулили обличчя, коли вона перечепилася й впала.
Рем заточився, меч випав з його руки і впав на землю. Тепер чоловік вчепився за шию обома руками. Натиск артеріальної крові шипів у нього між пальцями. В очах його засвітилось усвідомлення: «Вона вбила мене, о Боже, вона вбила мене», що перетворилось на лють, і він помчав до дівчини, витягнувши руки вперед і скрививши пальці, наче пазурі. Кров вільно била фонтаном, ринула вниз через ті груди бочкою, ті вовкуваті риси повільно втрачали барви. Юстицій Легіону люмінатіїв зробив один непевний крок, другий, третій. Осів на коліна. Погляд прикутий до дівчини, яка щосили намагається відповзти по піску подалі.
Рем забулькотів, світло згасало в його очах. І з громовим гуркотом тіло його впало долілиць у куряву, останні слабенькі удари його серця перефарбували дорогу на темний багрянець. Усе, як вона завжди мріяла. Усе, як вона завжди жадала.