Помер.
Нажахана Ешлін завмерла. Мія відчувала, як у неї за спиною зринули нові тіні, що юрмилися навколо своїх власників.
Превелебна матінка.
Соліс, що спирається на її плече, — вкритий кров’ю та синцями.
Цить, мовчазний, як смерть, у стиснутому кулаку опущений меч.
За ним Аалея та Павуковбивця підтримують між собою Мишолова.
Хай які вони побиті та залиті кров’ю, та до темряників не належав ніхто з убивць. Нікого з них не лякала Трійця, що Ешлін у руці тримала. І, зустрівшись лицем до лиця з п’ятьма найдосвідченішими душогубами Ітрейської Республіки, дівчина зробила те, що на її місці зробив би кожен, — послала жадобу помсти під три чорти.
Ешлін розвернулася й побігла.
Цить та представники кліру повільно рухалися вперед — жодне з них не було в тому стані, щоб до гонитви долучитися. Та тепер, коли Трійця чкурнула вулицею геть, Мія відчула, як біль ущух. Вона перегорнулася на живіт і тихенько виблювала. Повернулася до Кассія й підповзла до нього, впиваючись пальцями в куряву. Володар Клинків скрутився клубочком, затискаючи груди, обличчя в нього перекосилося. З тихим бурмотінням Мія відсунула його заюшені кров’ю руки й пополотніла, побачивши рану. Затьмара скавуліла, ходила туди-сюди, притиснувши вуха до голови. Вишкіривши чорні ікла.
— …ДУРНЕ ДІВЧА, ДОПОМОЖИ ЙОМУ!..
— Я…
— …ДОПОМОЖИ ЙОМУ…
Кассій спробував щось промовити. Та сил у нього бракувало навіть дихати. Він закашлявся, вуста його склеїла червінь, він схопив Мію за руку й міцно тримав. Друзілла, кульгаючи, наблизилась до нього, інші представники кліру опустилися в куряву навколо.
— Ти не можеш померти, — змолилася Мія. — Ти мені відповіді обіцяв!
Її слова змусили Кассія скривитись, кожен м’яз у його тілі напружився, спина вигнулась. Він пильно дивився на Мію, і вона відчула це аж у самих кістках. Щось споконвічне, нестерпне тяжіння, крижану агонію, страшний, нескінченний гнів. Щось, що виходило за межі тих хворобливо-голодних відчуттів, що зринали в ній у його присутності. Щось ближче до жадання. Щось, що нагадувало відчуття коханців, які щойно роз’єдналися. Наче в тебе щось відрізали. Наче ти головоломка, яка шукає загублений шматочок самої себе.
Вона хотіла його розпитати. Хто він такий. Хто вона така. Чи знає він щось про Темряву зовнішню чи Темряву внутрішню. Вона була так близько. Вона чекала так довго. Питання ворушилися в роті, чекаючи, щоб вона їх видихнула, та Мія зрозуміла, що дихання застрягло в легенях. Кассій простягнув ясно-червоні долоні й лишив відбиток на Міїній щоці. Дівчина відчула запах його крові на власній шкірі. Та ще тепла була, запах солі й металу сповнив Міїні легені. Чоловік спочатку лишив позначку на одній щоці, потім на іншій і нарешті провів довгу лінію поперек її вуст на підборіддя. Помазання, те, що він мав зробити в Залі Жалоби, якби ця мить, цей фінал, ця історія були іншими.
Він помазав її у Клинки.
І з останнім зітханням, тихим, як усе, що він робив за життя, Чорний Принц пішов.
І забрав відповіді із собою.
Тіньововчиця спинила свій крок. Підвела голову й сповнила повітря виттям, що краяло серце. Вляглася в куряву поруч із Кассієм, спробувала облизати його лице язиком, що не відчував смаків. Хапала його руку кігтями, що не могли торкнутися.
Пан Добрик спостерігав за цим мовчки. Не було в нього очей, що могли зблиснути співчуттям.
Над затокою здійнялися штормові вітри, холодні й колючі. Обтріпані душогуби похилили голови. Мія взяла Кассія за руку, тепло його шкіри повільно вистигало.
І посеред вітру вона зашепотіла:
— Почуй мене, Ніє. Почуй мене, Матінко. Ся плоть — учта твоя. Ся кров — вино твоє. Се життя та кінець його — мій тобі дарунок.
Вона зітхнула.
— Прийми його.
ЕПІЛОГ
Мечолам стояв у залі, дивлячись, як дощ заливає Край-Бухту.
Запала безніч, і над містом переважно тиша панувала: увесь люд розсівся навколо вогнищ, поки Трелена з Наліпсою лютували на вулиці. Повелительки океанів та штормів останнім часом неабияк чубилися. Зима була суворою, близнючки міцно вчепилися одна одній у горлянки. Хотілося сподіватися, що це остання велика буря перед третім світанком: Мечолам уже бачив, як світло Шіїя бубнявіє на обрії поміж хмар, а світанок третього сонця — вірна ознака, що зима повільно поступатиметься місцем літу.