Щиро кажучи, він на це чекав із нетерпінням. Тут, у Двеймі, зими були суворішими, ніж будь-де в республіці. З кожним роком холод усе більше дошкуляв його старим кісткам. Він старішав. Мусив би вже поступитися титулом бари Трьох Зміїв, та доньки його поодружувалися з двома бевзями, у кожного було сили більше, ніж мізків. Думка про те, щоб віддати Кораловий вінець комусь із зятів, викликала в нього огиду. Якби ж то тільки тут була Землеходиця…
Та ні. Від думок про молодшу доньку добра не буде.
Ті часи пішли — і вона разом з ними.
Мечолам відвернувся від бухти й пошкандибав довгими кам’яними коридорами своєї цитаделі. Коли він проминав челядників, ті вклонялися, опустивши очі. Десь нагорі, поміж кроквами, гуркотів грім. Старий дійшов до своїх покоїв, зачинив за собою двері та подивився на порожнє ліжко. Замислився над тим, яке ж жорстоке життя, коли чоловік мусить пережити дружину, що й казати про доньку. Він зняв Кораловий вінець із чола й відклав його вбік, скрививши вуста.
— Щось він останнім часом заважкий, — пробуркотів він. — Аж занадто.
Узяв до рук карафу зі співучого двеймерського кришталю, налив собі склянку тремтливими руками. Із зітханням підніс напій до вуст. Глянув за вікно, де дощ періщив по шибках, почовгав до ревучого вогнища й зітхнув, коли тепло торкнулося його кісток поцілунком. Тінь його танцювала за спиною, мерехтіла на каменях і хутрах.
Чоловік насупився. Вуста розтулились.
Раптом він зрозумів, що тінь його рухалась. Крутилася й звивалася. Змією повзла камінною долівкою, вислизала за власні межі, а потім — велика Трелена, він у цьому присягнутися міг — потягнулася вперед до полум’я.
— Свята Повелителько…
Обличчя Мечолама пополотніло, коли руки його тіні почали рухатися за власною волею. Вони потягнулися до свого горла, наче тінь себе придушити збиралася. Старий бара подивився на власні руки, на золоте вино в чаші, і, попри тепло від вогнища, його пронизав холод.
А відтак здійнявся біль.
Спочатку то був ледь чутний вогонь у шлунку. Короткий укол, немов він щось надто пряне за вечерею з’їв. Та невдовзі біль розцвів, пояснішав, розгорівся, і старий скривився, притискаючи руку до черева. Чекав, поки біль ущухне. Чекав…
— Богине, — хапнув він ротом повітря й упав навколішки.
Тепер біль перетворився на полум’я. Біле й гаряче. Він зігнувся вдвоє, кришталева чаша вислизнула з рук і покотилася камінною долівкою, розлите золоте вино заблищало в сяйві від вогнища. Його тінь корчилась і дрижала, немов власну волю мала. Обличчя старого викривилось, нутрощі в нього стискала повільна агонія. Він розтулив вуста, щоб покликати челядь, своїх воїнів. Щось тут не те.
Щось тут не те…
Вуста його затулила долоня, приглушуючи крик. Очі старого розширилися, і він почув холодний шепіт. Відчув запах горілої гвоздики.
— Вітаю, Мечоламе.
Слова старого глушила долоня. Кишки в нього палали.
— Я все чекала, коли ми зможемо наодинці зустрітися, — лунав голос. — Потеревенити.
Жінка, зрозумів він. Дівчина. Старий смикнувся, намагаючись вирватися з її хвату, та вона його міцно тримала, сильна, як та смертекість. Тінь його постійно петляла, звивалася, немов він лежав горілиць і дряпав небеса. А коли біль збільшився удвічі, він зрозумів, що саме це з ним і відбувається: він звалився горілиць на підлогу і крізь сльози агонії витріщався на постать, що стояла над ним.
Дівчина, як йому й здалося. Шкіра біла, як молоко, вишукані лінії тіла, вуста, що формою нагадували лук. Він побачив, як із пітьми в неї під ногами матеріалізувалась фігура. Пласка, як аркуш паперу, напівпрозора, чорна, як та смерть. Хвіст істоти майже по-власницькому скрутився навколо щиколотки дівчини. І нехай очей у того створіння не було, бара знав, що воно дивиться на нього, захоплене, наче дитина, що за ляльковою виставою спостерігає.
— Я збираюся прибрати руку. Чи ти ще кричати будеш?
Старий застогнав — полум’я в його животі вибухнуло яскравіше. Та він не відривав від дівчини повного ненависті погляду. Кричати? Він бара клану Трьох Зміїв. Та чорти б його взяли, якщо він порадує цю приблуду безрідну…
Мечолам похитав головою. Дівчина прибрала руку. Опустилася поруч навколішки.
— Х… — спробував він. — Х…
— Хто? — перепитала дівчина.
Старий кивнув, придушуючи ще один болісний стогін.
— Боюся, ти ніколи не взнаєш мого імені, — промовила вона. — Мені судилась дорога тіней. Я чутка. Шепіт. Думка, що посеред безночі будить спітнілих покидьків у всьому світі. А ти і є покидьок, Мечолам із клану Трьох Зміїв. Покидьок, якого одна моя обіцянка стосується, — я її не дуже давно дала одній небайдужій мені людині.