Обличчя старого скривилось, пальці впилися в живіт. Нутрощі його кипіли, палали, перетворилися на кислоту й потрощене скло. Він трусив головою, намагався плюнути, та натомість лише застогнав. Дівчина подивилася на розлите золоте вино. У чорних очах мерехтів вогонь.
— Це злісник, — промовила вона і вказала на склянку. — Очищена доза. Отрута вже проїла діру у твоєму шлунку. Упродовж кількох наступних хвилин роз’їсть і кишківник. Наступні кілька оборотів тельбухи в тебе стікатимуть кров’ю, розпухнуть та загниють. А в кінці ти, Мечоламе з клану Трьох Зміїв, помреш. Якраз як йому пообіцяла.
Вона посміхнулась.
— Помреш із криками.
Поруч із дівчиною здійнялася ще одна тінь. Ще одна тінь, що дивилася на Мечолама не-очима. Вовк — зрозумів він. Істота загарчала голосом, що наче з-під землі лунав.
— …СЛУГИ НАБЛИЖАЮТЬСЯ. НАМ ТРЕБА ЙТИ…
Дівчина кивнула. Підвелася. Дві тіні дивилися на нього. На життя, що промайнуло в його очах. Усі погані вчинки й усі хороші. Усі програші, усі тріумфи, і все, що було між ними.
— Якщо, мандруючи навколо Вогнища, ти його зустрінеш, перекажи Трікові мої вітання.
Очі Мечолама широко розплющились.
Голос дівчини був тихий, наче тінь.
— Скажи, що я за ним скучила.
Пітьма збрижилась, і старий опинився на самоті.
Тільки власні крики були йому за товариство.
Хор знову співав.
Коли Мія та клір повернулися з Шерехпустки разом з Наєв, Джессаміною та їхнім пошуковим загоном, примарна мелодія звучала знов. Нутрощі Тихої Гори просякли кров’ю, десятки Рук та аколітів лягли в безіменні могили в Залі Жалоби й поруч з ними — Володар Клинків. Імена юстиція Рема та центуріона Альберія викарбували на підлозі разом з іншими жертвами Церкви, і Мію неабияк потішило стояти на них під час відправи. Іншої могили вони ніколи не матимуть.
Превелебна матінка промовила надгробну хвалу, славлячи всіх, хто пав, захищаючи Тиху Гору, вшановуючи всіх, хто порятував Багряну Церкву від лиха. Інші члени кліру зібралися навколо неї — статечні й смиренні. Ті Руки, що пережили різанину (а небагато їх було), виспівували рефрени, кволіше, ніж за багато оборотів до того.
Мія весь час дивилася на один зі свіжих гробівців. Ще одна плита у стіні, вона нічим не вирізнялася між іншими. Поверхня її не мала позначок, середина лишалась порожньою: тіло його так і не знайшли. Та, коли меса скінчилася й конгрегація побрела в пітьму, вона опустилась навколішки біля його каменя, витягнула свого кинджала зі смертекості й видряпала на камені чотири літери.
ТРІК.
Торкнулася пальцями вуст і приклала їх до каменя.
Промовець дотримав свого слова, він повернувся до Тихої Гори, щойно взнав, що там уже безпечно. Марій виринув знов, і Маріелла — разом з ним, переламані пальці ткалі постискали шинами. На те, щоб позросталися всі кістки і щоб вона відновила свої вміння, пішли місяці. А коли це сталося, першим ділом вона розплатилася з Мією за те, що дівчина врятувала їхні з Марієм життя.
Вона повернула обличчя Наєв.
Жінка чекала поруч з покоями промовця, коли Мія повернулася після відвідин бари клану Трьох Зміїв. Коли дівчина змила в лазні кров, Наєв її тепло обійняла, розцілувала в щоки. І не глянувши жодного разу на покої чи їхнього власника, жінка провела Мію до кімнати дівчини. Наєв і далі носила вуаль: може, звикла до неї за всі ці роки приховування обличчя, може, як і Мія раніше, зрозуміла, що значення має не те, які вони на вигляд, а те, як вони чинять.
А може, їй просто вуалі подобались.
Коли супутниці спинилися перед Міїною спальнею, Наєв з усмішкою відчинила двері. У тому краї гори, де розмістилися покої Клинків, кімнати були більші за розміром, затишніші, оповиті вічноніччю. Міїне ліжко було таким великим, що в ньому загубитися можна було. По правді, їй страшенно не подобалось у ньому спати. Надто легко було відчути себе самотньою. Та вона прийняла помазання від Кассія перед усім кліром — і не важить, що там собі думали Друзілла чи Соліс, — і тепер вона стала Клинком. Саме тут вона лишатиметься, поки клір не призначить її до якоїсь каплиці. Дівчина, звісно, подала запит на призначення до Богодола, та хто ж його знає, де вона зрештою опинитися може.
— Поки я не забула…
Наєв кивнула на столик поруч з ліжком. Там лежала оправлена в чорне книга зі срібною застібкою.
— Хроніст її для тебе передав. Сказав, що ти знаєш, що це таке.