Дівчина подивилася на нього, примруживши темні очі. А він головоломка. І з усією певністю можна сказати, що наша дівчинка завжди мала слабкість до головоломок.
— Мія, — сказала вона врешті-решт.
Хлопець повільно й упевнено пройшовся черепицею, не звертаючи уваги на чорні тіні під ногами. Простягнув руку. Мозолисті пальці, одне срібне кільце — видовжені тіла трьох морських зміїв, переплетені між собою — на вказівному пальці. Мія придивилася до хлопця, до шрамів та бридких татуювань, до оливкової шкіри, тонкої постави та широких плечей. Вона облизнула губи й відчула смак поту.
Під її ногами брижилися тіні.
— Приємно познайомитися, доно Міє, — промовив він.
— Мені також, доне Тріку.
І вона з усмішкою потисла хлопцеві руку.
КОМПЛІМЕНТИ
Дівчинка мчала вузькими вуличками, перебігла мостом, пірнула під сходи, а руки в неї бралися червоною кіркою. Щось слідувало за нею, каламутячи темряву під її ногами, поки ті із силою дріботіли потрісканою бруківкою. Вона жодного уявлення не мала, що то могло бути чи чого воно хотіло, — тільки знала, що воно їй допомогло, а без цієї помочі дівчинка була б зараз мертвою, геть як її батько.
очі розплющились
ноги захвицяли
гхи-гхи-гхи
Мія змахнула сльози, стиснула кулаки й побігла. Позаду вона чула душителя цуценят та його товариша — вони гукали та лаялись. Та вона була меткою і спритною, а ще — до розпачу наляканою, і страх обдарував її крилами. Вона бігла заплутаними завулками, перебігала інші замуляні канали, поки нарешті не сповзла по стіночці в якомусь провулку, тримаючись за бік.
У безпеці. Поки що.
Вона сіла на землю, підібгавши ноги, та спробувала придушити сльози, як матінка вчила. Та вони були дужчими, вони пхалися назовні, поки їй уже несила було їх стримати. З гикавкою, з дрижаками, дівчинка затулила замурзане шмарклями лице червоними-червоними руками.
Її батька вішають як зрадника перед очима самого гранд-кардинала. Її мати в ланцюгах. Майно фамілії Корвере передають тому жахливому юстицію Рему, який зламав Капітанові Калюжнику шию. А Юлій Скаева, консул Ітрейського Сенату, наказує втопити її в каналі, наче нікому непотрібне кошеня.
За один оборот зник весь її світ.
— Доньки Божі, заступіться… — видихнула вона.
Мія побачила, як тінь під її ногами ворухнулася. Збрижилась, немов то була вода, а вона — камінчиком, що у воду кинули. Вона чомусь не боялася, увесь страх витік з неї, неначе крізь тріщинки в підошвах. Дівчинка не відчувала загрози, не здригалась від того дитячого страху перед чимось невимовним, що зачаїлось під ліжком. Та вона знову відчула ту присутність, — точніше, відсутність будь-якої присутності, — що скрутилася в тіні, що розстелилась перед нею на каменях.
— І ще раз здрастуй, — шепнула дівчинка.
Вона відчувала те, що було нічим. У голові. У грудях. Вона знала: це щось усміхається до неї — отак по-дружньому, ця усмішка мала б світитися в очах, якби це щось ті очі мало. Мія залізла в рукав і знайшла там скривавлений стилет, який принесло щось.
Подарунок, що врятував її життя.
— Що ти таке? — прошепотіла вона до чорняви під ногами.
Відповіді не було.
— У тебе є ім’я?
Воно затремтіло.
Чекаючи.
Чекаю
чи.
— Ти дуже гарне, — оголосила дівчинка. — То й ім’я в тебе мусить бути гарним.
Знову усмішка. Чорна й нетерпляча.
Мія усміхнулась у відповідь.
І вирішила.
— Пан Добрик, — промовила вона.
Якщо вірити табличці над стійлом, жеребця звали «Лицарський Дух», та Мія з ним запізналася під простим іменем «Паскуда».
Сказати, що вона не любила коней, було все одно що сказати, що євнухи не любили ножів. Вона зростала в Богодолі, тож не мала великої потреби в тих тваринах, і, правду кажучи, верхова їзда — це доволі неприємний спосіб подорожувати, що б там ваші поети не казали. Запах міцно б’є у вже зламаний ніс, ніжні місця мандрівника частіше розплачуються за поїздку мозолями, ніж синцями, та й подорожувати верхи не набагато швидше виходить, аніж пішки. І всі ці негаразди навіть подвоюються, якщо коня розпирає від почуття власної значущості. На жаль, нещасний Лицарський Дух саме цим і вирізнявся.