Трік аж рохнув від сміху:
— Пухнастиком?
— Та свята прірва, ну так, — кивнула дівчина. — Подумай про страх, який ти вселятимеш. Якщо тебе переможе супротивник, що володіє мечем, поіменованим Душопивцею… з цим ще можна жити. Та тільки уяви, як ти зганьбишся, якщо тебе переможуть з ножем, що зветься Пухнастиком.
— Та я ж до того й вів. Імена розповідають про того, хто дав ім’я, стільки ж, скільки про те, що те ім’я отримало. Може, я не хочу, аби люди знали, хто я такий. Може, мені подобається, коли мене недооцінюють.
Хлопець знизав плечима.
— А може, я просто квіточки люблю…
Піднімаючись потрісканим стрімчаком, Мія зрозуміла, що всміхається. Вони здіймалися без допомоги гаків чи мотузок — таке глупство притаманно молодим та на позір безсмертним. Їхній спостережний пункт майорів за сотню футів над ними, і коли парочка дісталася верхівки, вони вже добряче захекались. Та, як Мія й передбачала, спостереження з цієї кручі давало величезну перевагу: перед їхніми очима розпросталася вся навколишня пустка. Червоний блиск Саана не мав жалю, і Мія зачудувалася, наскільки ж жорстокою буде спека під час істинносвітла, коли всі три сонця випалюють небо добіла.
— Гарний краєвид, — кивнув Трік. — Хоч би що вислизнуло з Останньої Надії, ми його запевне помітимо.
Мія копнула камінчик з краю скелі й подивилася, як він зникає в безодні. Вона сіла на валун, чоботи прилаштувала на камінь навпроти — якби ж то дона Корвере побачила цю позу, вона не стримала б трему. Дівчина відчепила від паска тоненьку срібну коробочку з вороною та схрещеними мечами фамілії Корвере, викарбуваними на віку. Стиснула губами сигарилу й запропонувала портсигар Трікові. Хлопець усівся навпроти, узяв портсигар, скривив носа й уважно примружився до напису на звороті.
— Neh diis lus’a, lus diis’a, — пробурмотів він. — Моя ліїсянська дуже кепська. Щось там про кров?
— «Коли кров повсюди, все є кров», — Мія підпалила сигарилу від кресальця й задоволено видихнула. — Фамільна примовка.
— А оце фамілія? — Трік погладив великим пальцем герб. — А я був готовий присягнутися, що ти цю штуку вкрала.
— То тобі на гадку не спадало, що я можу бути хребцеродженною?
— Я не певен, якою саме ти мені на гадку спадала. Але хребтова шмаркачка, що приховує своє походження? Така думка не зринала.
— Вам треба над компліментами ще попрацювати, доне Тріку.
Хлопець із непроникним поглядом поторсав її тінь чоботом. Глипнув на не-кота, що скрутився в дівчини на плечі. Пан Добрик мовчки витріщився у відповідь. Коли Трік заговорив, у голосі його звучала неприхована тривога.
— Я чув про таких, як ти. Але ніколи жодного не зустрічав. І навіть не думав, що зустріну.
— Таких, як я?
— Темряників.
Мія, звузивши очі, видихнула сірий дим. Вона потягнулася до Пана Добрика, немов хотіла його погладити, і пальці її пройшли крізь нього, наче крізь дим. Правду кажучи, мало хто бачив її дар у дії та прожив доста довго, аби розповідати про те байки. Народ республіки боявся того, чого не розумів, і ненавидів те, чого боявся. А цей-от хлопець, здавалося, радше заінтригований, аніж зляканий. Вона зміряла його поглядом: це пів пінти двеймерської крові з татуюваннями острів’янина та іменем з континенту — і зрозуміла, що хлопець теж ні в тих ні в сих. І тут її стрімко осяяло, яка ж вона рада, що зустрілася з ним на цьому дивному й запилюженому шляху.
— І що ж тобі відомо про темряників, доне Тріку?
— Фольклор. Бздури всякі. Хоч би куди ви йшли, всюди крадете немовлят з колисок, псуєте незайманок, така всяка бридь, — хлопець стенув плечима. — Я чув, як подейкували, що кілька років тому темряники напали на Гранд-Базиліку. Купу люмінатіїв поклали.
— А, — Мія посміхнулася крізь дим. — Різанина на Істиннотьму?
— Та то, либонь, лайно коняче, яке вони зляпали, аби податки підняти абощо.
— Либонь, — Мія помахала своїй тіні. — І все ж не схоже, щоб тебе це змушувало нервувати.
— Я знав провидицю, яка могла довідатися майбутнє, покопирсавшись у звірячих тельбухах. Я зустрічав аркіміка, що міг зробити полум’я з пилу й убити людину, просто дихнувши на неї. Як на мене, бавитися з пітьмою — це всього-на-всього ще один штиб дрібної тавматургії, — хлопець глянув на безхмарне небо. — І щось я не бачу з того великої користі в місці, де сонця майже не сідають.
— …що яскравіше світло, то глибші тіні…
Трік глипнув на не-кота, він помітно здивувався тому, що зміг його почути. Хлопець якусь мить уважно дивився на створіння, немов те збиралось відростити ще кілька голів чи видихнути чорне полум’я. Оскільки численні голови так і не з’явилися, хлопець перевів погляд на Мію.