О, якби ж то тільки настала істиннотьма.
Якби це сталося, він її не бачив би.
Вона не мала певності, чи хоче, щоб він дивився на неї такої миті.
Вона вправними пальцями потягнула до себе тіні. Плела й скручувала пасма чорного серпанку, допоки вони не вкрили її плечі, наче плащ. Тепер вона стала майже непомітною для всього світу, майже прозорою, як розпливчаста пляма на портреті міста. Дівчина перестрибнула порожнечу та підтягнулася на виступі підвіконня. Тихо прочинила вікно й ковзнула крізь нього до кімнати так само нечутно, як кіт із тіней, що слідував за нею. Вона плавно відчепила від паска стилет, дихаючи все важче, вглибині її тіла здіймався древній дзвін. Невидима, вона зіщулилася в кутку кімнати, вії трепетали, торкаючись її щік, наче крильця метелика, поки вона спостерігала, як чоловік неслухняними руками наповнював чашу.
Дівчина дихала надто голосно, її голову заполонили колись вислухані уроки. Та чоловік закляк і нічого не помічав — загубився десь поміж споминів про тисячі зламаних ший, про тисячі пар ніг, що танцювали під дудку ката. Поки вона отак спостерігала з напівтемряви, пальці її стиснулися добіла на руків’ї кинджала. Їй несила було дихати. Їй несила було говорити. Вона не знала, чи хоче, щоб це почалося, а чи скінчилося.
Він із зітханням вихилив чашу та спітнілими й тремтливими руками намацав запонки на пишних рукавах. Стягнув із себе сорочку, прошкандибав мостинами й опустився на ліжко. Цієї миті були тільки вона та він. І вона вже не ладна була відрізнити своє дихання від його.
Очікування те було вже нестерпним, вона сочилася потом, поки тремтіла пітьма. Дівчина згадала, ким вона була, що цей чоловік у неї забрав, що випливе назовні, якщо вона зазнає невдачі. Вона загартувала себе, наче крицю, відкинула плащ із тіней та ступила до нього.
Він різко видихнув, здригнувшись, як новонароджене лоша, поки вона наближалася в червоних променях сонця — її власну усмішку заступила посмішка арлекіна.
Вона ще ніколи не бачила, щоб хтось так боявся.
Жодного разу за всі свої шістнадцять літ.
— Ну бля-я-я… — видихнув він.
Він здійнявся над нею, бриджі його заплуталися навколо кісточок. Вуста його торкнулися шиї дівчини, і саме серце її пульсувало отам, у горлі. Вічність минала поміж жаданням й острахом, поміж любов’ю та ненавистю, і зрештою вона відчула, як він — гарячий та навдивовижу твердий — проштовхувався крізь ніжну плоть її міжніжжя. Вона втягнула повітря, либонь, щоб заговорити (та що б вона могла промовити?), а тоді прийшов біль, біль, о Доньки Божі, як боліло. Він був усередині неї — та штука була всередині неї — такий твердий, такий справжній, і вона не змогла стримати крик і закусила губу, щоб його приглушити.
Недбало й необачно він тиснув на неї всією вагою, штовхаючись уперед знову й знову. Це й близько не нагадувало ті солодкі мрії, що вона собі уявляла. Ноги її незграбно розкинулися, шлунок скрутило, вона знову й знову билася об матрац і жадала, щоб він зупинився. Щоб зачекав.
Отак вона й має почуватися?
Отак це й має бути?
Якщо плани підуть шкереберть, це стане її останньою безніччю на цьому світі. Вона знала, що перший раз зазвичай найгірший. Вона гадала, що готова: доста м’яка, доста волога, доста охоча. Що в неї все відбудеться не так, як про те розповідали інші дівчата з вулиці, хихочучи та обмінюючись багатозначними поглядами.
— Заплющ очі, — радили вони. — Те все швидко скінчиться.
Та він був такий важкий, і вона так старалася не заплакати, і їй так хотілося, щоб усе відбувалось якось інакше. Вона про це мріяла, сподівалася, що це буде щось особливе. Але тепер, цієї миті, вона думала про те, яке ж воно все недоладне й кострубате. Жодної тобі магії, феєрверків чи щедрого блаженства. Тільки тиск проти грудей, біль, із яким він заштовхував себе в неї до самої межі, заплющені очі, поки вона чекала, хапаючи повітря, здригаючись, коли ж він скінчить.
Він охопив її лице долонями, торкнувся вустами її губ. І цієї миті щось таки зажевріло, ота насолода, що викликала приємне поколювання — попри всю незграбність, бездиханність та болючість всього процесу. Вона поцілувала його у відповідь, і ось — той жар, що розгорівся всередині, сповнюючи її по вінця, поки кожен м’яз у її тілі напнувся, як пружина. А він занурив обличчя в її волосся й здригнувся від цієї малої смерті, а після цього впав на неї — ослаблий, спітнілий, наче позбавлений кісток.