Вона ступила до тісного й штовхучого потоку людей. Така тіснява мала б налякати дівчинку, яка все життя прожила під захистом Хребта, та — знову ж таки — Мія зрозуміла, що не боїться. Отак її тягнуло вперед, поки вулиця не вихлюпнулася на широку площу, звідусіль оточену ятками та крамничками. Мія видерлася на купу порожніх ящиків і зрозуміла, що потрапила на ринок. Повітря повнилося галасом та бурмотінням сотень людей, різке сяйво двох сонць палало над головою й повсюди ширився найнеймовірніший запах, який їй тільки траплявся.
Назвати це смородом Мія не могла, хоча той незрівняний аромат запевне змагався зі смородом. Маленький Ліїс розмістився на південному заході Богодола, нижче Стегон, поряд із Затокою М’ясників, його оточували столичні бойні та численні витоки каналізації. Штин від затоки можна було порівняти зі смородом риб’ячих тельбухів з нотками конячого лайна та обгорілого людського волосся, що три обороти гнили на спеці істинносвітла.
Та цей-от сморід маскував запах самого ринку. Теплий аромат скоринки щойно спеченого хліба, тартів та солодких булочок. Бадьорі запахи садів, що розмістилися на дахах. Мія відчувала, як у неї водночас і слинка скрапує, і нудота під горло підкочує: одна її половина бажала з’їсти все, що очі бачать, інша — чудувалася, чи вона ще взагалі зможе щось з’їсти.
Крутячи пальцями пришпилену до грудей брошку, вона роззирнулася, шукаючи потрібного торговця. Яток з цяцьками навколо було доста, та більшість з них торгувала копійчаним крамом. Дівчинка помітила стару будівлю на краю ринкової площі — вона нагадувала згорбленого жебрака, що притулився на розі двох кривих вуличок. Над жалюгідними маленькими дверцятами погойдувалась почеплена на скрипучі петлі вивіска.
КУРЙОЗИ МЕРКУРІО — ДИКОВИНИ, РАРИТЕТИ
ТА НАЙКРАЖЧИЙ АНТИКВАРІАТ
Плакатик на дверях повідомляв: «Марнувальникам часу, шушвалі та вірянам тут не раді».
Дівчинка щосили примружилась і подивилася на надто темну тінь під ногами.
— Що скажеш? — спитала вона.
— …няв… — промовив Пан Добрик.
— Я теж так думаю.
Мія зістрибнула зі своїх ящиків і попрямувала до крамниці.
Кров струменіла підлогою фургона, підсихала товстою кіркою в Мії на руках. Здійнятий верблюдами пил набивався у вічі. Підганяти їх потреби не було, тварини й самі пречудово собі бігли. Тож Мія зосередилася на тому, щоб стишити головний біль, який свердлив чоло, та притлумити вже знайоме бажання кілька разів врізати Трікові по обличчю.
Юнак стояв у хвості фургона та колотив по чомусь, що могло б бути ксилофоном, якби ксилофон складався з металевих труб та видавав такий звук, наче віслюки на дзвіниці злягалися. Хлопця теж вкривали кров та пил, він скрипів ідеально білими зубами, що виділялися посеред маски брудної червені та кепських татуювань.
— Тріку, спини цей галас! — проревіла Мія.
— Він кракенів відлякує!
— Кракенів відлякує… — простогнала Наєв, яка лежала у калюжі власної крові.
— Ні, ні чорта воно не відлякує! — заволала Мія.
Вона глянула через плече — на той випадок, якщо безбожний галас дійсно розлякав чудовиськ, які гналися за ними, — та, на жаль, чотири потоки розворошеної землі все ще трималися близько.
Паскуда чвалом нісся поруч з фургоном, прив’язаний за власний повід. Жеребець дивився на Мію та час від часу щось іржав до неї звинувачувальним тоном.
— Ой, та стули пельку! — нагримала вона на коня.
— …ти йому дійсно не подобаєшся… — шепнув Пан Добрик.
— Ти мені цим не допомагаєш!
— …а що тобі допоможе?..
— Поясни, як ми до цієї заварухи потрапили!
Кіт, що був тінню, схилив голову набік, наче розмірковував. Від деренчливого реву велетенських істот затрусилися всі клепки у фургоні, та стрибання через дюни Пана Добрика з місця не зрушило. Він подивився на Шерехпустку, яка розкинулася довкруж них, на зазублений горизонт, що наближався, на господарку, яка височіла над ним. І заговорив — тоном істоти, що готова оголосити неприємну, але необхідну правду.
— …фактично це твоя провина…
Минули два тижні спостережень з верхівки кручі, і Мія з Тріком почали розчаровуватись у її теорії. Перший оборот септима стрімко наближався — якщо вони не встигнуть переступити поріг Церкви до цієї дати, до цьогорічних учнів їм не потрапити. Чергували вони позмінно, одне дерлося на стрімчак, щоб замінити інше, роблячи перерви, щоб трохи потеревенити між змінами. Мія зрідка згадувала свою фамілію. Трік про свою — ані пари з вуст. Та він завжди барився — навіть якщо не мав що сказати, то просто сідав і якийсь час спостерігав, як вона читає.