— Чотири Доньки, як я мусила це дізнатися? Я в Ісіїрі ніколи не була!
— Кракен, що тоді на нас напав, геть з котушок з’їхав, коли ти свою плащештуку зробила!
— Плащештуку? Тобі скільки років — п’ять?
— Ну гаразд, байдуже, як воно називається, але, може, тобі краще це припинити? — Трік вказав на тіні під ногами Наєв. — Поки воно далі не зайшло?
Тінь Мії ковзнула крізь куряву назад і знову повернулася до звичної форми. Дівчина не спускала очей з Наєв, та жінка просто сховала ножа й нахилила голову набік.
— Двоє, — промурмотіла вона. — Дуже великі.
— І що нам робити? — спитала Мія.
— Утікати? — знизала плечима Наєв. — Помирати?
— Мені більше подобається варіант «утікати». Тріку?
Трік заскочив Квіточці на спину, кінь уже наготувався рушити вперед.
Мія сіла в сідло та запропонувала стрункій жінці руку:
— Сідай зі мною.
Наєв повагалася мить, схиливши голову й уважно дивлячись на Мію отим чорним поглядом.
— Слухай, якщо хочеш — лишайся на здоров’ячко…
Наєв підступила ближче, і земля здригнулась. Паскуда підвівся на задні ноги, передніми хвицяючи повітря. Мія кинула погляд назад і побачила наближення потоку здибленої землі — так, наче під поверхнею піску пливло щось велетенське.
Якраз до них.
Щойно жеребець став на всі чотири, вона знову прикликала тіні, щоб завадити тварині зрушити з місця, поки Наєв похапцем сідала за нею. З-під землі пролунав розкотистий рев, немов оте щось також відповіло на її заклик. Коли Наєв охопила руками Міїну талію, дівчина відчула подув спецій та диму. І ще нотку гнилизни.
— Вона їх сердить, — сказала жінка.
— Рушаймо! — крикнув Трік.
Мія відпустила копита Паскуди й сильно копнула, жеребець зірвався в стрімкий галоп. Земля позаду них вибухнула, щупальця порснули з-під піску й заляскали, як вкриті гаками батоги для биків. Мія почула рев, від якого кишки зі страху злипалися, встигла помітити дзьоб, що міг проковтнути Паскуду й не подавитися. Побачила ще один потік, що наближався до них із заходу. Вуха дівчини сповнились громом копит та ревом.
— Їх двоє, як ти й казала! — заволала дівчина.
Жінка під вуаллю вказала на північ.
— Треба до фургонів. У нас є залізна пісня, що відганяє кракенів.
— Що за залізна пісня?
— Уперед!
І вони поскакали. Шаленим чвалом через океан криваво-червоного піску. Мія кинула погляд назад і побачила, що два потоки стрімко зблизилися й майже зімкнулися. Вона чудувалася тому, як тварюки її вистежили. Як вони взнали, що це вона прикликала Пітьму. Поверхню землі розітнуло щупальце заввишки з двоповерховий будинок, озброєне почорнілими кістяними гаками. Коли щупальце ляснуло по землі, повітря сповнив сердитий рик.
Пил летів у вічі. Паскуда відфоркувався, тупіт копит відлунював у дівчини в грудях. Мія міцно вчепилася за віжки, підганяючи коня. Її тішило те, що, хоч би як жеребець її ненавидів, думку про те, що його можуть зжерти, він ненавидів іще більше.
— Стережися! — крикнув Трік.
Мія глянула вперед і побачила, що з півночі наближається ще один потік здибленої землі. Він був більшим, швидшим, через нього земля під ногами двигтіла. Квіточка настрашено заіржав.
— Схоже, їх троє, — сказала Наєв. — Даруйте…
Щупальця розтулилися з-під землі, наче пелюстки вбивчої квітки. Мія подивилася бестії в пащеку: самий ляск дзьоба та гачкуваті кістки. Коли Квіточка повернув на схід, аби уникнути велетня, до Паскуди нарешті дійшло, що якби він позбувся двох вершників, то міг би бігти швидше. І він почав брикатися.
Мія мала перевагу — стремена. І повід. І сідло. Та Наєв їхала, сидячи в Паскуди на крупі, й триматися могла хіба що за Міїну талію. Паскуда знову став дибки, струшуючи їх, як ганчір’яні ляльки. І Наєв — ані пари з вуст — злетіла зі спини коня.
Мія повернула на схід слідом за Тріком, намагаючись докричатися до хлопця крізь весь цей хаос.
— Ми загубили Наєв!
Двеймерець глянув через плече.
— Може, вони зупиняться її з’їсти?
— Нам треба повернутися!
— Ти коли це альтруїзм відростила? Це самогубство — вертатися!
— Довбню, це не альтруїзм, я їй свою десятину віддала!
— От лайно, — Трік помацав пасок. — Вона й мою забрала!
— Ти хапай Наєв, — вирішила дівчина. — А я їх відволікатиму!
— …міє… — промовив кіт, що ховався в її тіні. — …це дурнувата ідея…
— Ми мусимо її врятувати!
— …жеребець хлопця не повезе його назад…
— Бо він злякався! І ти можеш це виправити!
— …якщо я вип’ю його, то не зможу випити тебе…