І лежачи отак, вона глибоко вдихнула. Злизала його піт зі своїх вуст. Зітхнула.
Він відкотився убік, упав на простирадла. Вона торкнулася свого міжніжжя — там було мокро й боліло. Пальці й стегна замастилися. Так само як і чисті білі простирадла, у яких відгорнувся кутик, наче припрошуючи лягти.
Кров.
— Чому ти не сказала, що це був твій перший раз? — спитав він.
Вона не відповіла. Пильно роздивлялася червоне сяйво на пучках.
— Мені шкода, — шепнув він.
Тоді вона кинула на нього погляд.
І так само швидко його відвела.
— Нема тут про що шкодувати.
Вона здійнялася над ним, утримуючи чоловіка колінами. Його долоня торкнулася її зап’ястка, її стилет — його горла. Вічність минала поміж боротьбою і шипінням, поміж спробами вкусити і благаннями, та зрештою кинджал її занурився туди, куди прагнув, — гострий і навдивовижу твердий, пройшов крізь горло та шкрябнув по хребту. Він із булькотом втягнув повітря, либонь, щоб заговорити (та що б він міг промовити?), і вона бачила це в його погляді — біль, біль, о Доньки Божі, як же йому боліло. Та штука була всередині нього — вона була всередині нього, із силою прохромлюючи горло; він намагався скрикнути, а вона затискала йому рот долонею, щоб той крик приглушити.
Він відчайдушно бився в паніці, дряпав її маску, поки вона повертала клинок. Це й близько не нагадувало ті жаскі картини, що вона собі уявляла. Ноги його незграбно розкинулися, кров струменіла з горла, він знову й знову бився об матрац і жадав, щоб вона зупинилася. Щоб зачекала.
Отак цієї миті й треба почуватися?
Отак це й має бути?
Якщо плани підуть шкереберть, це стане її останньою безніччю на цьому світі. Вона знала, що перший раз зазвичай найгірший. Вона гадала, що не готова: не доста сильна, не доста спокійна, що напучування Старого Меркуріо їй не допоможуть.
— Не забувай дихати, — радив він. — Те все швидко скінчиться.
Він люто сіпався, вона його міцно тримала і чудувалася, чи отак це все завжди й відбувається. Вона уявляла, що в цій миті є щось дуже зле. Десятина, яку треба заплатити, а не момент, яким будеш насолоджуватися. Але тепер, цієї миті, вона думала про те, якою красою та балетною грацією повниться це дійство. Хребет, що вигинався під її вагою. Страх у його очах, коли він зірвав з неї маску. Блиск клинка, який вона заштовхнула в нього до самої межі, долоня, якою вона прикрила йому рот, киваючи та шикаючи по-материнському, чекаючи, коли ж його життя скінчиться.
Скривленими пальцями він ухопив її лице, бридкий сморід його дихання та лайна сповнив кімнату. І цієї миті щось таки зажевріло, отой жах, що породжує милосердя, попри те що він заслуговував на таку кончину і ще сотню схожих. Вона витягнула кинджал та занурила його чоловікові в груди, і ось — той жар, що розгорівся під її руками, сповнюючи все навколо по вінця, поки кожен м’яз у його тілі напнувся, як пружина. А він стиснув її пальці та зробив останній видих перед смертю, а після цього осів під нею — ослаблий, спітнілий, наче позбавлений кісток.
Сидячи отак на ньому, вона глибоко вдихнула. Відчула смак солі та червені. Зітхнула.
Вона відкотилась убік, упала на простирадла. Торкнулася свого обличчя, відчула вологе тепло. Руки й губи замастилися.
Кров.
— Почуй мене, Ніє, — шепнула вона. — Почуй мене, Матінко. Ся плоть — учта твоя. Ся кров — вино твоє. Се життя та кінець його — мій тобі дарунок. Прийми його.
Кіт, що був тінню, спостерігав за цим зі свого місця в узголів’ї. Дивився за нею так, як тільки безоким підвладно. І не казав ні слова.
Бо не було в тому потреби.
Притлумлене сонячне світло торкнулося її шкіри. Чорне, як вороняче крило, волосся, все ще вологе від поту, падало на очі. Вона натягнула шкіряні бриджі, смикнула цементно-сіру сорочку через голову, взула чоботи з вовчої шкури. Зболена. Заплямована. Але чомусь таки зраділа. Майже задоволена.
— За кімнату до кінця безночі заплачено, — промовила вона. — Якщо тобі потрібно.
Жиголо спостерігав за нею з іншого краю ліжка, сперши голову на лікоть.
— А моя платня?
Вона вказала на гаманець, що лежав поруч із дзеркалом.
— А ти молодша, ніж у мене зазвичай бува, — сказав він. — Мені нечасто перші рази перепадають.
Вона глянула на себе в дзеркало: бліда шкіра, темні очі. Здавалася молодшою за свої літа. І хоча докази протилежного якраз підсихали на її шкірі, на якусь мить їй було складно уявити себе кимось, окрім невинного дівчиська. Хтось слабкий та тремтливий, хтось, кого й шістнадцять років у цьому місті загартувати не змогли.