Та навіть з такою допомогою це все одно був майже крик.
— Прірва й кров, — видихнула дівчина.
— Що таке? — Трік кинув погляд через плече й мало не звалився з передка. — Чорна Матір Ночі… її обличчя…
Доньки Божі, що то було за обличчя…
Сказати, що воно було спотворене, — усе одно що назвати ніж у серці «помірною незручністю». На місці носа був перекручений вузол плоті. Нижня губа похилилася, як побита пасербиця, верхня — закопилилась і відкривала зуби. Плоть проорали п’ять глибоких рівчаків — наче обличчя жінки було глиною і хтось схопив цю глину рукою та стиснув. І все це страхіття обрамлювали прекрасні пшенично-золоті кучері.
— Що може до такого спричинити?
— Уявлення не маю.
— Любов, — шепнула жінка, і на її скалічених вустах скипіла слина. — Тільки любов.
— Наєв, — завела була Мія. — Твої рани…
— Кепські.
— Ну хорошими їх точно не назвеш.
— Відвезіть Наєв до Церкви. Їй ще багато треба зробити перед тим, як постати перед Благословенною Велителькою.
— Нам до гір ще два обороти їхати, — промовив Трік. — Може, і більше. Та навіть якщо ми туди дістанемося, ти не в тому стані, аби лізти вгору.
Жінка захрипіла й закашлялась кров’ю. Вона торкнулася шиї, смикнула за шкіряний шнурочок, витягнула з-під одягу сріблистий фіал. Підхопилася сісти, застогнала від нестерпного болю. Мія спробувала вкласти її на місце.
— Тобі не треба…
— Руки геть від неї! — прогарчала Наєв. — Допоможіть їй устати. Перетягніть її, — вона змахнула рукою в кінець фургона. — Подалі від крові, туди, де дерево чисте.
Мія поняття зеленого не мала, чого та хоче, але підкорилася й поволокла жінку із загуслої калюжі до задньої частини фургона. І там жінка зубами відкоркувала фіал та вихлюпнула його вміст на ще чисті дошки.
Знову кров.
Ясно-червона, наче зі свіжої рани. Мія насупилась, а Пан Добрик тим часом згорнувся в неї на плечі й уважно визирав крізь волосся дівчини. Коли Наєв занурила пальці в калюжку, кіт, що був тінню, доклав усіх зусиль, щоб замуркотіти, і спиною Мії від цього сироти забігали.
— …цікаво…
Та ж Наєв пише — зрозуміла Мія. Наче калюжка — то глиняна табличка, а її палець — це пензлик. Літери були ісіїрськими: дівчина впізнала писемність завдяки своїм урокам, але сам ритуал…
— Це ж криваві чари, — видихнула вона.
Неможливо. Ісіїрська магія зникла, коли впала імперія. Ніхто не бачив справжніх кровочарів у дії вже…
— Звідки ти знаєш, як це робити? Це мистецтво вимерло сотні років тому.
— Не все мертве направду померло, — проскреготіла Наєв. — Матір бере… тільки те, чого потребує.
Жінка перекотилася на спину й затиснула пошматований живіт.
— Скачіть до гір… до найзвичайнішої з усіх. — Мія могла присягнутися, що бачить на очах жінки сльози. — Не треба допомагати їй, дівчино. Треба облишити милосердя. Якщо Благословенна Велителька… забере її, так і мусить бути. Та не треба помагати Наєв на її шляху. Вона почула?
— Я почула.
Наєв схопила її за руку. Стиснула. І знову поринула в пітьму.
Мія перев’язала рани як могла, занурюючи руки в закипілу кров по зап’ястки, витягнула свій плащ із Паскудиних в’юків (кінь намагався її вкусити), згорнула той плащ і поклала Наєв під голову за подушку. Дівчина сіла поруч із Тріком на передку й подивилася на гори, що розстелилися перед ними. Вервечка чорних піків тягнулася з півночі на південь, деякі з них були доста високими, аби вершини їхні вкривав сніг. Одна з вигляду майже нагадувала насуплене обличчя, точнісінько як Наєв і казала. Інший довгий відріг міг бути тією зруйнованою стіною, про яку жінка згадувала. А поряд зі скелею, що схожа була на сумного стариганя, Мія помітила пік, що вповні відповідав опису.
Та гора була абсолютно звичайнісінькою — нагадувала будь-яку солідну скелю з доісторичного граніту. Не доста висока, щоб верхівка її вкрилася кригою, не настільки цікава, щоб викликати порівняння з обличчями чи фігурами. Просто купа стародавнього каміння посеред криваво-червоної пустелі. Такого штибу гора, на яку ви вдруге й не глянете.
— Ось воно, — сказав Трік, вказуючи на скелю.
— Ага.
— А можна ж було подумати, що вони оберуть щось цікавіше.
— Гадаю, у тім і річ. Коли хтось шукає сховок найманих убивць, то навряд чи почне з найнуднішої гори на всьому світі.
Трік кивнув. Обдарував її усмішкою.