— Мудро, Бліда Донько.
— Не страшися, доне Тріку, — усміхнулась вона навзаєм. — Я не загорджуся.
Отак їхали вони впродовж наступних двох оборотів: Трік на передку, Мія побіля Наєв. Вона змочувала шмату й зволожувала понівечені вуста жінки, чудуючись, хто чи що могло настільки спотворити обличчя. Наєв гарячково балакала, зверталася до привида, просила зачекати. Одного разу потягнулася вперед, наче хотіла когось попестити. А коли зробила це, губи в неї скривилися в лячній подобі усмішки. Пан Добрик постійно перебував поруч з нею.
І муркотів.
Квіточка й Паскуда геть знеможилися, і Мія боялася, що хтось із коней може будь-якої миті закульгати. Це було жорстоко (навіть коли про Паскуду йшлося) — змушувати їх отак даремно бігти поряд з фургоном. Трік з Мією точку неповернення вже минули: вони або дістануться Багряної Церкви, або помруть. Дівчина бачила, як на крутих схилах пагорбів тиняються дикі коні, і припустила, що десь там може бути вода. І тому знехочу вирішила відпустити цих двох.
Схоже, Тріка це засмутило, але він розумів, що це правильне рішення. Вони спинили фургон, хлопець відв’язав Квіточку й дав коню напитися зі свого міха. З любов’ю погладив жеребця по шиї й тихенько прошепотів:
— Ти був відданим другом. І, певно, зможеш знайти собі нового. Стережися кракенів.
Хлопець ляснув коня по крупу, і той помчав чвалом уздовж відрога на схід. Мія відв’язала Паскуду. Кінь непривітно зиркав на неї навіть тоді, коли вона спорожнила в його горлянку всенький міх. Дівчина дістала з в’юка останню грудку цукру й простягнула жеребцеві долоню.
— Ти це заслужив. Думаю, тепер можеш повернутися до Останньої Надії, якщо схочеш.
Жеребець опустив голову та обережно підхопив цукор з її долоні. Тихенько заіржав, струсив гривою і ткнувся носом Мії в плече. Дівчина усміхнулася, погладила його по морді, а Паскуда роззявив рота й з усією силою вкусив її якраз над лівою груддю.
— Ах ти ж син без…
Кінь стрілою летів крізь пустища, поки Мія підстрибувала, притискала руки до грудей і проклинала жеребця в ім’я Троєсонця, Чотирьох Доньок і всіх, хто тільки чує її цієї миті. Паскуда поскакав слідом за Квіточкою на схід і зник у куряві.
— Можу поцілувати, щоб швидше загоїлось, якщо схочеш, — усміхнувся Трік.
— Ой, та від’їбися! — різко видихнула Мія, заскочила до фургона й ляпнулася на підлогу.
Пальці, якими вона торкнулася місця укусу, вкрилися кров’ю, а коли вона зазирнула під сорочку, шкірою вже розлився синець. Уперше в житті Мія подякувала Донькам, що не виросла вищою. І аж засичала, коли в її тіні розсміявся Пан Добрик.
— Який же він таки паскуда…
Стан Наєв стрімко погіршувався, і дозволити собі спинятися вони вже не могли. Мія боялася, що ще один оборот жінка не переживе, а перший день септима вже завтра. Якщо вони не знайдуть Церкву найближчим часом, її вже можна буде взагалі не шукати. Вони наблизились до підніжжя, тепер гори обіймали їх, наче руки коханця. Мія читала, що порох-мари найчастіше гніздяться там, де вітри дмуть найсильніше, і вона старанно дослухалася крізь шерехливий легіт, вишукуючи промовистий сміх.
Кров на підлозі фургона загусла, тепер її вкривали мухи. Мія старанно відганяла комах від живота Наєв, хоча й знала: жінка вже при смерті. Непохитність Наєв тріснула: у запамороченні жінка постійно стогнала, а коли приходила до тями — просто кричала, поки знову не знепритомніє. Вона якраз верещала, коли Трік різко спинив фургон. Мія здивувалася цій зупинці після кількох оборотів скачки й спитала хрипким від виснаження голосом:
— Чому ми зупинилися?
— Може, тобі під силу прикрутити до цих плювальниць ходячих крила, — Трік вказав на сердитих верблюдів, — бо інакше нікуди ми вже не заїдемо.
Найзвичайніша гора здійнялася перед верблюжим караваном неприступно гострими стрімчаками. Мія роззирнулася, та не побачила нічого й нікого незвичайного. Вона нахилилася, схопила Наєв за плече й гукнула, перекрикуючи жінчині волання:
— А далі нам куди?
Жінка скрутилася клубочком і пробелькотіла якусь нісенітницю, дряпаючи пальцями пошматований живіт. Трік зліз із передка та з похмурим виглядом став поруч з Мією. Навколо стояв всюдисущий сморід людських випорожнень та зогнилої крові. Спостерігати за цією агонією не ставало жодних сил.
— Міє…
— Мені треба покурити, — прогарчала дівчина.
Вона вилізла з фургона, Трік зістрибнув також, став поруч і дивився, як дівчина підпалює сигарилу. Пальці в неї вкривала підсохла кров. Наєв сміялася й гатила потилицею по долівці фургона.