— Ми мусимо покласти цьому край, — промовив Трік. — Це ж милосердя.
— Вона сказала, щоб ми того не робили.
— Міє, у неї вже агонія. Чорна Матір, та дослухайся до неї.
— Знаю я! Я вчоробороту хотіла була, а вона попросила цього не робити.
— То ти просто радо залишиш її отак — помирати з криками?
— Я тобі, бля, радісною здаюся?
— Гаразд, то що нам тепер робити? Ось вона — найзвичайнісінька гора на всі околиці, якщо мене очі не обманюють. Щось я тут жодної дзвіниці не бачу, а ти? Чи ми просто кружлятимемо навколо, поки від спраги не сконаємо?
— Я не більше за твоє знаю. Але Наєв сказала, щоб ми їхали сюди. Оті кровочари — то ж не якась бісова забавка. Хтось взнає, що ми тут.
— Ну та, їбучі порох-мари! Її крики на кілька миль чутно!
— То це милосердя тебе веде чи страх, доне Тріку?
— Нічого я не боюся, — загарчав юнак.
— Пан Добрик здатен відчути, як від тебе страхом штиняє. І я також.
— А щоб ти в Пащу провалилась, — засичав він і витягнув ножа. — Я кладу цьому край — просто зараз.
— Стій, — Мія схопила хлопця за руку. — Не роби цього.
— Ану відпусти мене! — Трік ляснув її по пальцях.
Рука Мії кинулась до її стилета, Трікова — до ятагана. Навколо дівчини спалахнули тіні, від скель потягнулися довгі щупальця, що звивалися під лише їм чутну мелодію.
— Вона наша єдина можливість відшукати Церкву, — сказала Мія. — Це ж я винна, що її той кракен дістав. І вона попросила мене не вбивати її.
— Та в такому стані вона навіть власні штанці, щоб посцяти, знайти не зможе. І я їй нічого не обіцяв.
— Не здумай витягати цю шаблю, доне Тріку. Бо для нас обох справи кепсько скінчаться.
— Я одразу зрозумів, що ти з холоднокровних, Міє Корвере, — хлопець похитав головою. — Просто не розумів, що аж настільки. Де ти сховала серце, яке мусила б у грудях мати?
— Якщо продовжиш, я тобі твоє серце згодую, мудак.
— Я, може, і мудак, — різко промовив Трік. — Але це ти тут — людина, що вирішила пизданутою кожного обороту свого життя лишатися.
Мія з посмішкою витягнула кинджал.
— Це найприємніші слова з усіх, що я від тебе чула.
Трік оголив ятаган, його гарні горіхові очі знайшли її погляд. У тому погляді кипіли гнів та розгубленість. Це густе місиво заполонило її голову, заглушуючи здоровий глузд, що волав десь на задвірках. Дівчина усвідомила, що їй кортить убити цього хлопця. Розпанахати його від живота до горлянки й умити руки в його тельбухах. Занурити ті руки по лікоть і розмалювати собі вуста та груди його кров’ю. Стегна в неї від цієї думки аж засудомило. Дихання пришвидшилося, коли вона притиснула руку до міжніжжя, потяг до вбивства та хіть змішалися в неї в голові, аж тут Пан Добрик шепнув з її тіні:
— …це не ти…
— Геть, — просичала вона. — Забирайся до Пащі, демоне.
— …це не твої думки…
Трік метнувся вперед: очі вузькі, як леза, жили на горлі напнулися. Він важко дихав, зіниці розширилися. Мія глянула йому нижче талії й побачила, що в нього так стверділо, що аж бриджі напнулися, і від цієї думки в дівчини пришвидшилося дихання. Вона зморгнула піт, що заливав очі, й уявила, як її кинджал занурюється й вислизає з його грудей, а його — з її, як вона відчуває присмак заліза на його язиці…
— Це неправильно… — видихнула вона.
Трік стрімко атакував, широкий замах пройшов у неї над головою, та Мія встигла ухилитися. Вона прицілилася, щоб копнути його в промежину, поцілила хлопцеві в коліно, яке той встиг виставити, і на мить відчула спокусу й самій просто взяти та впасти навколішки. Штрикнула хлопця в незахищений живіт, знаючи, що це неправильно, це неправильно, останньої миті змінила напрямок удару й відкотилася вбік, поки він знову замахнувся в неї над головою. Хлопець шкірився, наче божевілець, і їй теж раптом стало смішно. Вона намагалася стримати регіт, намагалася пересилити бажання вбити його, трахнути його, зробити те й інше водночас, лежати, відчуваючи його всередині, поки вони прохромлюють одне одного ножами, кусають та на смерть стікають кров’ю в піску.
— Тріку, спинися, — хапнула вона ротом повітря.
— Ходи сюди…
Груди здіймаються, руки широко розкинуті, хоча вона вже наблизилася. Задуха. Жадання.
— Щось не те. Усе це неправильно.
— Ходи сюди, — промовив він, ступаючи за нею по піску, клинки здійнялися вище.
— …це все несправжнє…
Дівчина затрусила головою й змигнула, намагаючись позбутися скалок в очах.
— …ти — мія корвере… — сказав Пан Добрик. — …згадай…