— Страх?
— Мій він уже багато років п’є, — кивнула Мія. — Май на увазі, не все, не настільки, щоб я здоровий глузд утратила. Але доста, аби я могла почуватися впевнено посеред бійки на ножах чи крадіжки. Він робить мене сильнішою.
— Глупство яке, — спохмурнів Трік. — Якщо він їсть твій страх, ти ніколи не навчишся давати йому раду самотужки. Це ж не сила, це милиці якісь…
— Хай так, але це милиці, які я тобі позичити можу, доне Тріку, — Мія люто подивилася на нього. — То замість того, щоб шпетити мене, я на твоєму місці сказала б «Дякую, Бліда Донько» й потягнула свою сприкрену сраку до Церкви, поки вони нам горлянки не розпанахали й не лишили кракенам на поталу.
Хлопець опустив погляд на їхні стиснуті руки.
— Дякую, Бліда Донько.
Вона підвелася й підняла його. Припрошувати Пана Добрика потреби не було — він просто перетік через ту діляночку, де тіні юні одна на одну накладалися. І негайно ж нутрощі Мії почала жувати тривога, живіт її гризли крижані черви. Та вона щосили чавила їх підборами, поки Трік марширував обіч неї до розколини, де чекав Мишолов.
— А тепер готові? — спитав шахід.
— Готові, — промовив Трік.
Почувши його голос, Мія усміхнулася — він тепер був на октаву нижчим. Хлопець стиснув її пальці, заплющив очі й дозволив Мишолову затягнути пов’язку. Мишолов зав’язав очі Мії, схопив їх за руки та повів крізь розщелину. Вона почула, як пролунало слово — древнє й сповнене міці. А тоді почула камінь: гучний хрускіт та кректіння каміння. Земля здригнулася в неї під ногами, курява здійнялася задушливою завісою. Вона відчула порив вітру, що приніс масний присмак аркімії.
Її долонь торкнулися інші руки, її вели вперед, крізь поорану землю до гладкого каміння. Температура повітря зненацька впала, світло під повіками повільно померкло. Тепер вони були там, де стояла темрява, у череві гори — припустила дівчина. Мишолов вів її за руку, вони підійшли до сходів і стали підніматися вище й вище по все ширшій спіралі. Поворот за поворотом її розум сповнювало м’яке запаморочення, і відчуття напрямку — звідки вони прийшли, куди вони прямують — поступово поблякло. Вгору. Вниз. Ліворуч. Праворуч. Концепції, позбавлені сенсу. Позбавлені спогадів. Дівчина відчула майже непереборне бажання прикликати до себе Пана Добрика, відчути знайомий дотик, без якого вона вже не ладна була уявити свого життя.
І нарешті, коли вже здавалося, що минуло багато годин, Мишолов розтиснув пальці. На якусь мить вона заточилася. Уявила, що стоїть на вершині гори, і все, що на неї чекає, — смертоносне падіння. Щоб відновити рівновагу, вона розкинула руки. Глибоко вдихнула.
— Повернися, — шепнула Мія.
Вона відчула, як не-кіт миттю кинувся до неї, стрибнув на метеликів, що пурхали в неї в животі, й порозривав їх одного за одним. Пов’язку зняли, дівчина змигнула й побачила величезну залу, більшу за нутро найвеличнішого собору. Стіни й підлога були з темного граніту, гладенького, що річкова галька. М’яке аркімічне світло сяяло крізь чудові вітражні вікна, створюючи враження сонячного світла знадвору — хоча насправді вони могли зануритися в гору на милі й милі. Трік стояв поруч і роззирався приміщенням. Велетенські склепінчасті проходи та гігантські кам’яні стовпи утворювали коло, підносячи вгору кам’яні шпилі, напевно, вирізані з плоті самої гори.
— Треленині великі… м’які…
Слово завмерло в хлопця на губах, коли він подивився у центр зали. Мія глянула туди ж і побачила жіночу статую. Її шати кольору чорного дерева всіювало коштовне каміння, що сяяло, наче зірки. Статуя була справжнім колосом, витесаним з осяйно-чорного каменю — вона здіймалася над їхніми головами на сорок футів. На висоті людського зросту в камінь були вкарбовані невеличкі залізні кільця. У руках вона тримала терези та важкий і зловісний на вигляд меч, широкий, наче стовбур дерева, гострий, наче обсидіан. Лице її було прекрасне. Жахливе й зимне. Мія відчула, як у неї хребет сиротами вкрився, коли вона наблизилась, відчуваючи на собі погляд статуї.
— Ласкаво просимо до Зали Жалоби, — промовив Мишолов.
— Хто це?
— Матір, — Мишолов торкнувся очей, вуст, нарешті грудей. — Матір-Паща. Велителька наша благословенного смертовбивства. Нія Всемогутня.
— Але ж вона… прекрасна, — видихнула Мія. — На картинках, які я бачила, вона була чудовиськом.
— Світло сповнене облуди, аколітко. Сонця служать лише тому, щоб засліплювати нас.
Мія блукала величною залою, торкалася спіральних візерунків, викарбуваних на камені. На стінах розмістилися сотні маленьких дверцят, зо два фути, що мостилися одні над одними, немов гробівці у велетенському мавзолеї. У порожнечі зали кроки дівчини лунали дзвонами. Єдиним звуком, який можна було розчути, виявилася тихенька мелодія — наче хорал, що розчинився в повітрі. Гімн був гарним, позбавленим слів, нескінченним. Це місце не було схоже ні на що з того, що вона колись бачила. Не було тут ні вівтарів, ні золотої оздоби, та вперше в житті Мія відчула, що потрапила до… святині.