Пан Добрик шепнув їй у вухо:
— …мені тут подобається…
— А що це за імена, шахіде? — спитав Трік.
Мія змигнула й помітила, що підлога в них під ногами всіянами викарбуваними іменами. Сотнями імен. Тисячами. Вирізаними дрібненькими літерами по полірованому чорному каменю.
— Це імена кожного життя, яке Церква віддала Матері, — чоловік вклонився перед статуєю. — Тут ми вшановуємо тих, кого забрала Паща. Зала Жалоби, як я й казав.
— А гробниці? — спитала Мія, киваючи на стіни.
— Вони прихистили тіла служителів Матері, що возз’єдналися з нею. Разом з тими, чиї життя ми забрали, ми також вшановуємо й тих, хто пав.
— Але на цих гробівцях немає імен, шахіде.
Мишолов увіп’явся в Мію поглядом, примарний хорал ширяв темрявою.
— Матір знає їхні імена, — мовив він нарешті. — А інше не важить.
Мія моргнула. Кинула погляд на статую, що бовваніла над головою. Богиня, яка владарює над цією Церквою. Страхітлива й прекрасна. Непізнавана й могутня.
— Ходімо, — сказав шахід Мишолов. — Ваші покої чекають.
З величної зали він повів їх крізь гостроверху арку. У темряву вели величезні спіральні сходи. Мія пригадала Меркуріо з лозинякою, проклятущі бібліотечні сходи, якими вона бігала вгору й вниз стільки разів, що з підрахунків збилася. Вона усміхнулася цьому спогаду й навіть подякувала старому за таку вправу, коли долала сходи легкими довгими кроками.
Отак вони піднімалися, Шахід Кишень слідував за ними, мовчазний, як моровиця.
— Чорна Матінко, — засапався Трік. — Їм треба було це Багряними Сходами назвати…
— З тобою все гаразд? — шепнула вона. — Пан Добрик допоміг?
— Еге. Це було… — хлопець струсив головою. — Наче всередину дивишся й саму крицю бачиш… Я отак ніколи не почувався. Оце так милиці. Мабуть, темряником бути — неймовірна штука.
Зі сходів вони пошкандибали до довгого коридору. Гострі арки заступили чорні спіральні візерунки на темних стінах. Шахід Мишолов спинився біля дерев’яних дверей і рвучко їх прочинив. Мія зазирнула до великої кімнати з меблями темного дерева та величезним ліжком, вкритим пишним сірим хутром. Побачивши це ліжко, вона відчула, як усе її тіло розболілося. Востаннє вона спала щонайменше дві безночі тому…
— Твої покої, аколітко Міє, — сказав Мишолов.
— А де я буду? — спитав Трік.
— Далі по коридору. Інші аколіти вже влаштувалися, ви двоє останніми прибули.
— А скільки їх тут? — спитала Мія.
— Майже тридцятеро. Не терпиться побачити, хто з них із заліза, а хто — зі скла.
Трік кивнув на прощання і пішов по коридору слідом за Мишоловом. Мія ступила досередини й впустила свій багаж на долівку біля дверей. Звичка змусила її обшукати кожен закуток, кожну шухляду та замкову шпарину. Закінчила вона на тому, що зазирнула під ліжко, і лише потім впала на нього. Поміркувала трохи, чи треба знімати чоботи, і вирішила, що вона надто втомилася, аби таким себе напружувати. Завалилася на подушки й заснула міцніше, ніж будь-коли.
Кіт із тіней видерся на узголів’я й дивився її сни.
Розбудив її холодний шепіт Пана Добрика у вусі.
— …хтось наближається…
Очі дівчини розплющилися, вона сіла й почула тихенький стукіт у двері. Мія витягнула кинджал та відкинула волосся із закислих очей. На якусь мить дівчина забула, де вона. Знову у своїй старій кімнаті над крамничкою Меркуріо? Знову в Ребрах, поруч з нею спить малюк-братик, а батьки — у сусідній кімнаті…
Ні.
Не дивись…
Дівчина непевно промовила:
— Увійдіть?
Двері тихо прочинилися, і до кімнати зайшла запнута в чорні шати фігура. Вона перейшла через кімнату й спинилася за крок від ліжка. Мія обережно здійняла кинджал.
— Ти або кімнатою помилилася, або дівчиною…
Непрохана гостя здійняла руки. Вона відкинула каптур, і Мія побачила пшенично-золоті локони та знайомі очі, що дивилися з-над чорної вуалі.
— Наєв?
Але ж такого бути не могло. Оті кракенові гаки жінчині кишки на стрічки пошматували. Після того як вона на сонці два обороти гнила, кров Наєв мусила б повнитися отрутою. Як в ім’я Матері-Пащі вона навіть живою лишилася, не кажучи вже про те, аби ходити й розмовляти?