— Ти ж мусила померти…
— Мусила. Та не померла, — струнка жінка вклонилася. — Завдяки їй.
Мія похитала головою.
— Ти мені подяку не заборгувала.
— Більше за подяку. Вона ризикувала своїм життям, щоб Наєв урятувати. Наєв цього не забуде.
Коли Наєв витягнула ножа, схованого в рукаві, Мія відсахнулася, а Пан Добрик у її затінку аж роздувся. Та жінка провела ножем по власній долоні, кров виступила з порізу й бризнула на підлогу.
— Вона врятувала життя Наєв, — промовила жінка. — І тепер Наєв мусить за це розплатитись. На крові своїй, перед очима Матері-Ночі, Наєв у цьому присягається.
— Але тобі не треба цього робити…
— Уже зроблено.
Наєв нахилилася й почала розстібати Міїні чоботи. Мія верескнула й сховала ноги під себе. Жінка потягнулася до зав’язок на сорочці дівчини, але та різко відкинула чужі руки й позадкувала по ліжку до узголів’я, здіймаючи долоні.
— Так, послухай…
— Вона має роздягнутися.
— Ти й справді помилилася дівчиною. І більшість людей спочатку випити запропонують.
Наєв уперла руки в боки.
— Перед зустріччю з кліром вона мусить омитися. Якщо Наєв дозволено говорити прямо, від неї штиняє конями й екскрементами, її волосся жирніше за ліїсянський пиріг, і вона вся вимащена підсохлою кров’ю. Якщо вона бажає похреститися у вірні Благословенної Велительки, маючи вигляд двеймерського дикуна, Наєв пропонує зберегти зусилля й просто ступити вниз із краю Небесного Олтаря.
— Чекай… — змигнула Мія. — Ти сказала «митися»?
— Наєв таке сказала.
— Водою? — Мія підвелася навколішки й притиснула руки до грудей. — І мило є?
Жінка кивнула:
— П’ять сортів.
— Зуби й Паща, — проказала Мія, розшнуровуючи сорочку. — Зрештою ти дівчиною аж ніяк не помилилася.
Темні фігури, що зібралися перед очима кам’яної богині, заливало безбарвне світло.
Відколи Мія з’явилася на Тихій Горі, минуло вже дванадцять годин. Чотири — відколи вона прокинулася. Двадцять сім хвилин — відколи вона витягнула себе з купелі й поволочилась до Зали Жалоби, залишивши на поверхні води таку піняву бруду й крові, що вона могла й сама собою пересуватися, якби їй дали ще кілька оборотів, щоб дозріти.
Шати, які торкалися тіла, були м’якесенькі, волосся дівчини — зібране у вологу косу. Коли вона озирнулася глянути на інших аколітів, від неї повіяло ароматом мила. Усього тих аколітів було двадцять вісім, усі — в невиразно-сірому. Жорстокий на вигляд ітреєць з кулаками-кувалдами. Гнучка дівчина з коротким рудим волоссям — в очах сяє вовчий підступ. Височезний двеймерець зі вкритим татуюваннями обличчям і такими широкими плечима, що на них міг спертися весь світ. Двійко білявих і веснянкуватих ваанців — здається, брат і сестра. Худий хлопець із крижаними блакитними очима, що стояв поряд із Тріком у хвості шеренги, — і то так спокійно, що вона його ледь помітила. Усі приблизно її віку. Усі — суворі, голодні та мовчазні.
Огорнута тінями, Наєв спинилася поряд із Мією. Інші мовчазні фігури в чорних шатах стояли на краю темряви: чоловіки й жінки, що сплели пальці, наче грішники, які в соборі каються.
— Руки, — шепнула Наєв. — У Багряній Церкві вона знайде людей двох ґатунків. Одні йдуть за покликом, роблять приношення… простаки їх убивцями-найманцями звуть, так? Ми звемо їх Клинками.
— Меркуріо мені так і розказував, — кивнула Мія.
— Інші звуться Руками, — вела далі Наєв. — На кожного Клинка припадає двадцять Рук. Вони підтримують порядок у її Домі. Вирішують справи. Їздять по припаси, як Наєв. З кожного набору Клинками стають не більш як чотири аколіти. Ті, хто переживає рік, але не витримує іспиту, стають Руками. Інші просто приходять сюди служити богині як уміють. Не всі здатні вбивати в її ім’я.
Ага. Тільки чотирьом із нас гостроти вистачить.
Мія кивнула, спостерігаючи за постатями в чорних шатах. Примружившись, вона роздивилася крізь темряву, що деякі з них мали на щоках аркімічні позначки рабів. Коли аколіти зібралися перед очима статуї, Руки — і Наєв разом із ними — промовили уривок зі святого письма — й усі читали по пам’яті.
Та, хто є всім і нічим,
Початком, кінцем і всечассям,
Досконала чорнява, Спрагла Пітьма,
Діва, Матір і Матріарх,
І нині, і в мить нашої смерті,
Молися за нас.
Десь у мороку пролунав дзвін. Мія відчула, як Пан Добрик обвився навколо її ніг і глибоко ковтнув. Вона почула кроки, побачила постать, що наближалася з тіней. Руки в унісон підвищили голоси.