Вона заправила сорочку в бриджі. Перевірила, чи лежить у кишені плаща маска арлекіна. Перевірила стилет на паску. Осяйний та гострий.
Кат скоро піде з таверни.
— Мушу йти, — мовила вона.
— Чи можу я дещо спитати, моя доно?
— Питай.
— Чому я? Чому зараз?
— А чом би й ні?
— Це не відповідь.
— Гадаєш, мені треба було себе берегти? Наче я подарунок для когось? А тепер той дар навіки зіпсований?
Хлопець промовчав, дивлячись на неї отими очима, завглибшки з фатоми. Гарний, наче картинка. Дівчина витягнула сигарилу зі срібного портсигара. Підпалила її від однієї зі свічок. Глибоко вдихнула.
— Мені просто кортіло дізнатися, як це, — сказала вона нарешті. — На той випадок, якщо загину.
Вона знизала плечима й видихнула сіру хмарку.
— Тепер уже знаю.
І ступила в тіні.
Притлумлене сонячне світло торкнулося шкіри. Цементно-сірий плащ спадав з її плечей та у тьмяному світлі перетворював дівчину на тінь. Вона стояла під мармуровою аркою на площі Короля-Жебрака, а третє сонце байдужо світило в небі. Спогади про катову смерть підсихали разом із плямами крові на її руках. Спогади про жиголові вуста підсихали разом із плямами на її бриджах. Зболена. Заплямована. Але чомусь таки зраділа. Майже задоволена.
— Не загинула, як я бачу.
Старий Меркуріо спостерігав за нею з іншого краю арки — трикутний капелюх низко насунутий на обличчя, у роті сигарила. Він чомусь здавався меншим. Худішим. Старшим.
— Але не тому, що не намагалася, — відповіла дівчина.
Вона глянула на нього: поплямовані руки, погаслі очі. Здавався старшим за свої літа. І хоча докази протилежного якраз підсихали на її шкірі, на якусь мить їй було складно уявити себе кимось, окрім невинного дівчиська. Хтось слабкий та тремтливий, хтось, кого й шість років його науки загартувати не змогли.
— Я тебе тепер довго не побачу, правда ж? — спитала вона. — Може, вже й ніколи не зустрінемось.
— Ти це знала, — сказав він. — Ти це обрала.
— Не певна, що колись ішлося про вибір.
Вона розтиснула кулак — на долоні в неї лежав гаманець із ягнячої шкіри. Старий прийняв підношення, порахував вміст пальцем, заплямованим чорнилом. Дзенькіт. Криваві плями. Двадцять сім зубів.
— Схоже, кат якісь розгубив, поки я до нього дісталася, — пояснила дівчина.
— Вони не перейматимуться, — Меркуріо кинув зуби дівчині. — Будь на сімнадцятому пірсі, коли шості дзвони проб’ють. Двеймерська бригантина, зветься «Мазунчик Трелени». Це вільний корабель, він під ітрейським прапором не ходить. Попливеш на ньому.
— І ти туди зі мною не підеш.
— Я тебе добре навчив. Тепер усе діло за тобою. Переступи поріг Багряної Церкви до першого обороту септима або не переступай ніколи.
— Я розумію.
У вогких очах зблиснула симпатія.
— Ти найкраща учениця поміж усіх, кого я підготував до служіння Матері. Там ти розправиш крила й злетиш. І ще зможеш мене побачити.
Вона зняла стилет із паска. Зі схиленою головою витягнула руку, що тримала кинджал, пропонуючи його забрати. Клинок зроблено зі смертекості, осяйно-білої та твердої, як криця, а на руків’ї в нього вирізано ворону в польоті. Очі з червоного бурштину світилися в шарлатовому світлі сонця.
— Залиш собі, — пирхнув старий. — Він знову твій. Ти його заслужила. Нарешті.
— Чи мушу я дати йому ім’я?
— Та можеш, я гадаю. Але чи горить?
— Не горить, а розтинає, — вона торкнулася вістря клинка. — Якщо оцим краєм штрикати.
— Браво, браво. Гострий розум маєш, тільки не поріжся.
— Кожен великий клинок має ім’я. Так воно заведено.
— Що за бздури, — Меркуріо взяв кинджал та підкинув між ними в повітря. — Поіменувати собі клинок — це, мала, маячня для героїв. Для людей, про яких пісні співають, навколо яких легенди крутяться, на честь яких бахурчат називають. А нам із тобою дорога тіней судилась. І якщо ти цей танок правильно станцюєш, то ніхто й ніколи твого імені не взнає, що й казати про ту штрикавку в тебе на паску. Ти станеш чуткою. Шепотом. Думкою, що посеред безночі будитиме спітнілих покидьків у всьому світі. Обернутися на чиюсь героїню, мала, — це останнє, що з тобою на цьому світі може статися.