— Пітьма. Чи давно вона слухає, коли ти кличеш?
— Я не розумію, що це ви кажете.
Вона скрутилася в клубочок, намагаючись утримати все всередині. Згорнути міцненько, заштовхати якнайглибше. Плечі в дівчинки затремтіли. Живіт закрутило. І вона почала тихесенько плакати.
О Доньки Божі, як же вона себе ненавиділа, але…
Рука старого пірнула під шинель. Витягнула звідси майже чистий носовичок і простягнула їй. Старий дивився, як вона підхоплює носовичок, обережно торкається зламаного носа, дивився на осоружні сльози на її віях. І врешті-решт він опустився перед нею на коліна й подивився на неї очима, гострими й синіми, як неограновані сапфіри.
— Я не знаю, що все це означає, — шепнула вона.
Коли старий усміхнувся, очі в нього зблиснули. Меркуріо кинув погляд на кота, сплетеного з тіней, витягнув з-під пальта стилет її матері та встромив ніж у мостини поміж ними. Полірована смертекість сяяла в ламповому світлі.
— А хотіла б дізнатися? — спитав він.
Мія зосередила погляд на ножі й повільно кивнула.
— Так, хотіла б, пане.
— Панів тутка нема, Воронятко. Жодних донів чи дон. Тільки ти і я.
Мія пожувала губу, відчуваючи спокусу просто схопити кинджал і вшитися подалі.
Та куди їй іти? Що їй робити?
— А як тоді мені до вас звертатися? — спитала вона нарешті.
— А це вже залежить.
— Від чого?
— Чи хочеш ти повернути те, що в тебе забрали. Чи ти з тих, хто не забуває й не пробачає. З тих, хто хоче зрозуміти, чому Матір позначила саме тебе.
Мія глянула на нього. Незмигно. Тінь брижилася в неї під ногами.
— І якщо я — така людина?
— Тоді ти зватимеш мене шахідом. Поки я не почну звати тебе «Мія».
— А що таке «шахід»?
— Це стародавнє ісіїрське слово. Має значення «поважний учитель».
— А до того як ви мене називатимете?
Коли старий заговорив, з вуст його зірвалося тонке кільце диму:
— А вгадай.
— Ученицею?
— А ти, мала, розумніша, ніж здаєшся. Оце мені в тобі подобається, а такого небагато.
Мія кинула погляд на тінь у себе під ногами. Глянула туди, де за віконницями сяяло світло сонць. На Богоділ. Місто кісток і мостів, що повільно повнилось кістками тих, кого вона любила. Вона знала, що там, за стінами, немає жодної людини, яка зможе їй допомогти. І якщо вона планує звільнити матінку й брата з Філософського Каменю, якщо вона хоче порятувати їх від могили поруч з батьковою, — якщо припустити, що вони його взагалі поховали, — якщо вона планує по справедливості відплатити тим людям, що знищили її фамілію…
Гаразд. Вона ж допомоги потребує, правильно?
— Тоді згода. Шахіде.
Мія потягнулася по ніж. Та Меркуріо, спритний, як в’юн, перехопив кинджал і здійняв його між ними. Крихітні бурштинові оченята зблиснули крізь морок.
— Спочатку мусиш його заслужити.
— Але ж він мій, — заперечила Мія.
— Забудь дівчинку, яка мала все. Вона померла разом з її батьком.
— Але ж я…
— Ти починаєш з нічого. Ти не маєш нічого. Ти не знаєш нічого. Ти — ніщо.
— І чого б я на це погодилася?
Старий роздушив сигарилу об мостину якраз між ними.
І його усмішка змусила і її саму всміхнутися.
— Бо тоді ти можеш робити все, що заманеться.
Озираючись з роками назад на ту мить, коли Мія вперше побачила Небесний Олтар, вона зрозуміла, що саме тоді почала вірити в божественне. О, Меркуріо познайомив її з основами віровчення Матері-Пащі. Смерть як підношення. Життя як покликання. Та й раніше її виховували доброю і богобоязною донькою Аа. І тільки коли дівчина глянула з отого балкона, вона почала приймати можливість неможливого чи бодай трохи розуміти, де вона опинилася.
Наєв та інші постаті в рясах провели їх із Тріком ще одними (нескінченними, на перший погляд) церковними сходами. До вечері вирішили доєднатися всі двадцять вісім аколітів. Тихі розмови впродовж підйому й уся ця суміш акцентів нагадали Мії ринок у Маленькому Ліїсі. Та, коли юрма опинилася на сходовому майданчику, всі балачки завмерли. Мія схопилась за груди — у неї аж дух перехопило.
— Вітаємо біля Небесного Олтаря, — шепнула їй на вухо Наєв.