То була платформа, вирізана в схилі гори й відкрита для всіх вітрів. Столи стояли літерою «Т», повітря цілували аромати смаженого м’яса та свіжого хліба. І нехай шлунок Мії забуркотів, щойно відчув присутність їжі, думки дівчини повністю заполонив краєвид, що розстелився перед нею.
Платформа випиналася з тіла гори. Одразу за перилами із залізного дерева чекала прірва в тисячу футів. Далеко внизу було видно Шерехпустку — малесеньку, спокійну й ідеальну. Та нагорі, там, де небеса мало б випалювати світло впертих сонць, видно було тільки темряву — чорну, всеохопну, ідеальну.
І сповнену крихітних зірочок.
— В ім’я Світла, що це та… — видихнула вона.
— Не Світло, — шамкнула Наєв. — Пітьма.
— Як таке можливо? До приходу істиннотьми ще щонайменше рік лишився.
— Тут завжди стоїть істиннотьма.
— Але ж це неможливо…
— Тільки коли «тут» — там, де, як їй здається, воно мусить бути, — жінка стенула плечима. — А це не так.
Аколітам, що витріщалися на небо над головами, показали, де вони мусять сидіти. На такій висоті мали б дути ревучі вітри, та жоден порух повітря цей балкон не турбував. Жоден звук, як не рахувати стишені голоси та шалений пульс самої Мії.
Вона опинилася за столом: праворуч від неї сидів Трік, ліворуч — стрункий хлопець з блакитними, як крига, очима. А навпроти сиділа та парочка, про яку Мія подумала, що то брат і сестра. Дівчина мала біляве волосся, убране в тугі бойові коси, та виголену потилицю. Обличчя в неї було гарне, з ямочками на щоках та припорошене ластовинням. У брата було таке саме кругле лице, але хлопець не усміхався, тож ямочки себе ніяк не проявляли. На голові він мав копицю переплутаних шпичаків. Очі в обох були сині, як чисте небо. А щоки все ще вкривала підсохла кров — після хрещення.
Відколи Мія тут з’явилася, вона вже отримала одну погрозу. Дівчина замислилася, чи не виявиться кожен аколіт цьогорічного набору противником чи й прямо-таки ворогом.
Білявка вказала на щоку Мії кінчиком ножа.
— У тебе щось на лиці є.
— У тебе теж, — кивнула Мія. — Але тобі цей колір пасує. Очі підкреслює.
Дівчина форкнула й криво посміхнулася.
— Ну гаразд, — сказала Мія. — Ми маємо познайомитися чи просто витріщатимемося одне на одного всю вечерю?
— Я Ешлін Ярнгайм, — відповіла дівчина. — Скорочено — Еш. А це мій брат Озрік.
— Мія Корвере. А це Трік, — кивнула Мія на свого друга.
А Трік і собі зиркав уздовж стола на іншого двеймерця. У більшого хлопця були такі ж квадратна щелепа та пласке чоло, як у самого Тріка, але той був вищим і ширшим. І коли татуювання Тріка були незграбними й незугарними, то обличчя більшого хлопця вкривали чорнильні візерунки, зроблені з винятковою майстерністю. І дивився той хлопець на Тріка так, як білий морський змій — на мале тюленятко.
— Вітаю, Тріку, — простягнула йому руку Ешлін.
Хлопець поручкався з дівчиною, навіть не зводячи на неї погляду.
— Радий знайомству.
Ешлін, Озрік та Мія разом вичікувально подивилися на блідого юнака, що сидів ліворуч від Мії. А той тим часом позирав у нічне небо. Він так стиснув вуста, наче повітря крізь зуби цідив. Мія зрозуміла, що він гарний з лиця — ну гаразд, можливо, слово «вродливий» краще пасуватиме: високі вилиці та найпронизливіші блакитні очі, що вона тільки бачила. Але він був худий. Страшенно худий.
— Я Мія, — промовила вона, простягаючи руку.
Хлопець зморгнув і перевів погляд на дівчину. Взяв з колін грифельну дощечку, написав на ній щось шматочком крейди й підвів так, щоб Мії було видно.
«Цить», — оголошувала табличка.
Мія змигнула.
— Це тебе так звуть?
Красунчик кивнув та знову мовчки перевів погляд на небо. І за всю трапезу навіть не пискнув.
Ешлін, Озрік та Мія говорили між собою, поки сервірували вечерю: куряча юшка та ягнятина з лимонною олією, смажені овочі та прекрасне червоне вино з Ітреї. Найзаповзятіше участь у бесіді брала Ешлін, тоді як Озріку, схоже, цікавіше було навколо роздивлятися. Брат із сестрою мали шістнадцять та сімнадцять років (Озрік старший) і приїхали вони п’ятьма оборотами раніше. Їхній наставник (і, як з’ясувалося, батько) дав далекоглядніші інструкції, як Церкву знайти, ніж це вийшло в Старого Меркуріо, і його дітей усілякі чудовиська шляхом до Тихої Гори оминули. Ешлін Міїна історія про пустельних кракенів, схоже, вразила. А Озріка, схоже, більше вразила Джессаміна. Руда дівчина з вовчими очима сиділа на відстані трьох стільців від них, і Озрік з неї просто очей не зводив. А дівчину ту, як видно, більше цікавив схожий на горлоріза ітреєць, який обіч неї сидів: вона щось йому на вухо шепотіла та час від часу кидала на Мію вбивчі погляди.