— Отже. Коли наступного разу ви влізете в бійку, наче якісь дітлахи з підворіття, я переконаюся в тому, що ви лишатиметесь дітлахами до кінця життя. Зрозуміло?
Мія побачила, як ці дві купи м’язів зіщулилися й втупилися собі під ноги. А коли вони в унісон заговорили, наче малюки перед розгніваними батьками, усім, на що вони спромоглися, був тихий писк:
— Так, превелебна матінко.
— Добре, — материнська усмішка повернулася, наче нікуди й не зникала, і Друзілла по-доброму подивилася на аколітів. — Гадаю, сьогодні вечеря вже скінчилася. Повертайтеся всі до своїх спалень. Навчання розпочнеться завтра.
Юрма повільно розділилася й потягнулася сходами вниз. Мія підійшла до Тріка і якраз роздивлялася поріз у нього над бровою, коли помітила, що за нею спостерігає Джессаміна, вуста якої кривила посмішка. Водозов поплентався геть, кидаючи гострі погляди. Ешлін кивнула Мії на прощання й потупала сходами донизу. А Мія знову спіймала себе на тому, що ще раз, востаннє, дивиться на місце, де сидів володар Кассій.
Правиця самої Матері…
Поки вони поверталися до спалень, вона мовчала, відчуваючи дедалі більшу лють. Чому Трік так легко спіймався? Куди подівся той мовчазний хлопець, що терпів усі кпини в спільній кімнаті «Старого Імперіалу»? Він втратив самовладання перед головою всієї конгрегації. Першого ж вечора. Через цей зрив його могли вбити. Це не те місце, яке подарує такі помилки.
І вже на порозі власної кімнати вона нарешті зірвалася.
— Ти геть здурів? — засичала Мія так голосно, як тільки насмілилась. — Що це було?
— «Як твої ребра почуваються, Тріку?» — спитав він. — «Я ж помітила, що з тебе весь дух вибили». — «О, зі мною все гаразд, Бліда Донько, дякую, що…»
— А чого ти чекав? Це наш перший оборот у цих стінах, і ти вже дістав шахіда Соліса і, ймовірно, найстрахітливішу найману вбивцю Ітрейської Республіки. А, ще не забуваймо про товариша-аколіта, який збирається тебе закатрупити.
— Міє, він мене коффі назвав. Йому ще пощастило, що я йому голову не відірвав.
— Що таке коффі?
— Не зважай, — він висмикнув руку з її хвату. — Забудь про це.
— Тріку…
— Я втомився. Побачимося завтра.
Хлопець пошкандибав геть, залишаючи Мію наодинці з Наєв. Жінка спостерігала за нею уважним поглядом темних очей, що ширяв, наче нетля навколо чорного полум’я. Мія спохмурніла, вдивляючись у цю напіврозгадану загадку.
— Ти часом двеймерською не розмовляєш? — спитала вона.
— Ні. Але Наєв певна, що в читальні можна знайти словники.
Мія закусила губу. Уявила ліжко, всі ті гори подушок та м’якого хутра.
— А вона ще відчинена?
— Тут бібліотека завжди відчинена. Але потрапити туди без дозволу…
— Ти можеш мене туди відвести? Будь ласка?
— Якщо вона хоче, — зблиснули темні очі жінки.
Сходи та аркади. Аркади та сходи. Здавалося, що Мія з Наєв уже кілька миль пробрели, і компанію їм складав хіба що темний камінь. Дівчина вже пошкодувала, що не пішла до ліжка: подорож з Останньої Надії почала даватися взнаки, і сили її стрімко полишали. Вона вже кілька разів заточилася, усі коридори та сходові прольоти здавалися однаковими, і дівчина безнадійно в них заплуталася.
— Як ти тут не губишся? — спитала вона.
Жінка вказала на спіральні візерунки, викарбувані на стінах:
— Наєв читає.
— Це все слова? — торкнулася Мія прохолодного каміння.
— Більше. Це поезія. Пісня.
— Про що?
— Про те, як шукати шлях крізь пітьму.
— Досить було б і бібліотеку відшукати. Таке враження, що мої очі без мене до ліжка піти зібралися.
— Тоді все гаразд. Ми на місці.
У кінці коридору бовваніли подвійні двері. Зроблено їх було з темного дерева, яке вкривали ті самі нескінченні візерунки, що позначали стіни. Мія звернула увагу на те, що ручок не було, що двері самі собою мусили б важити тонну кожна. Але Наєв відчинила їх одним легким поштовхом, і коли ті зарухалися — петлі заледве шепнули.
Мія ступила досередини і вже втретє за цей оборот відчула, як повітря прощається з її легенями. Вона стояла в мезоніні, що вивищувався над темним деревом — цілим лісом візерунчастих полиць, розставлених за взірцем садового лабіринту. І на кожній полиці стояли книги. Стоси книг. Гори книг. Океани й океани книг. Книги з поплямованої велені та свіжого пергамену. Книги, оправлені в шкіру, дерево, листя, замкнені книги, запилюжені книги, книги завтовшки з її стан та малесенькі, як її кулачок. Очі в Мії загорілися, нігті увіп’ялися в дерев’яне поруччя.